Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

Наступного ранку я знайшов на столику біля ліжка офіційного листа.

Я зрозумів, що листа писав Діоніс, оскільки він вперто перебріхував моє ім’я.

Дорогий Пітере Джексон!

Якщо ви маєте наміри залишатися у Таборі напівкровок протягом року, то мусите повідомити Великий будинок опівдні цього дня. Якщо ви не повідомите про свої наміри, ми змушені будемо визнати, що ви або виїхали з будиночка, або загинули жахливою смертю. Прибиральниці-гарпії почнуть працювати ввечері. Вони уповноважені зжерти будь-якого незареєстрованого мешканця табору. Всі предмети особистого користування, що ви залишите, будуть спалені в потоці лави.

Гарного дня!

Містер Д. (Діоніс).

Директор табору, затверджений

Олімпійською радою № 12

Ось вам ще один симптом моєї дефективності. Будь-які погрози нічого не важать для мене, поки вони не стають справді невідворотними, себто поки не настає критичний час. Літо скінчилося, а я так і не повідомив ані маму, ані керівництво табору, де саме збираюсь залишатись. Тепер я мав лише кілька годин, щоб визначитись.

На перший погляд рішення напрошувалося саме собою. Чи дев’ять місяців тренуватися на героя, а чи стільки ж часу протирати штани в класі — та що тут гадати?

Але треба було рахуватися ще й з мамою. Вперше у мене з’явилася можливість прожити з нею цілий рік без Гейба. Можливість побути вдома, а решту вільного часу — блукати містом. Я згадав, як Аннабет якось обмовилась: «Монстри існують у реальному житті. Лише тут ти можеш зрозуміти, на що здатний».

Я згадав про Талію, дочку Зевса. Замислився над тим, скільки монстрів чекатимуть на мене, щойно я залишу Пагорб напівкровок. Якщо я буду мешкати в одному місці цілий рік, і поруч не буде ані Хірона, ані моїх друзів, щоб допомогти мені, то чи доживемо ми з мамою до наступного літа? І це за тих умов, що мене не доконають тести з правопису або твори на п’ять сторінок. Я вирішив піти попрактикуватися у фехтуванні. Можливо, тоді в голові щось проясниться.

Тренувальні майданчики табору були порожні, виблискуючи в серпневому мареві. Всі мешканці будиночків пакували речі або бігали з мітлами та швабрами, готуючись до останньої перевірки. Аргус допомагав дітям Афродіти тягати валізи від «Гучі» та набори різноманітної косметики на пагорб, де чекав табірний автобус, щоб довезти їх до аеропорту.

«Ще рано міркувати про від’їзд, — сказав я собі. — Краще потренуйся».

Вийшовши на арену для фехтувальників, я виявив, що Луці прийшла в голову та сама думка. Його спортивна торба валялась на краю помосту. Він працював сам, із вигуками кидаючись на опудало в обладунках, вимахуючи мечем, якого я в нього раніше ніколи не бачив. Можливо, це був звичайний сталевий клинок, оскільки Лука легко рубав голови опудалам та проштрикував їхні нутрощі, напхані соломою. Його помаранчева футболка вихователя геть змокріла від поту, а вираз обличчя був такий, ніби його життю справді загрожувала небезпека. Я зачаровано спостерігав, як він розтяв животи цілій низці опудал, відрубуючи їм кінцівки та перетворюючи їх на купу соломи впереміш з обладунками.

Нарешті він помітив мене й спинився, замахнувшись.

— Персі!

— Вибач, — зніяковів я. — Я просто…

— Усе гаразд, — кивнув він, опускаючи меча. — В останню хвилину вирішив потренуватися.

— Ці опудала вже нікому не загрожуватимуть.

— Зробимо нові до наступного літа, — знизав плечима Лука.

Тепер, коли він кинув вимахувати мечем, я помітив, що меч цей якийсь дивний. Лезо було зроблене з двох різних сортів металу — з бронзи та сталі.

Лука помітив, що я дивлюсь на клинок.

— Ах, це? Нова іграшка. Підступний Меч.

— Підступний Меч?

Лука повернув лезо, і воно яскраво та небезпечно спалахнуло у променях світла.

— З одного боку тут небесна бронза, з іншого — загартована сталь. Може розрубати як смертного, так і безсмертного.

Я згадав, що сказав мені Хірон на самому початку моїх пошуків: герой ніколи не завдасть шкоди смертним без потреби.

— Я й не знав, що вони можуть виробляти таку зброю.

— Вони, можливо, й не можуть, — погодився Лука. — Це єдиний у своєму роді.

Він ледь помітно всміхнувся й вклав меча у піхви.

— Слухай, я саме шукав тебе. Як щодо того, аби востаннє сходити до лісу — знайти, з ким побитися.

Сам не знаю, чого, але раптом мене охопила нерішучість. Мені варто було радіти, що Лука ось так, по-дружньому, спілкується зі мною. Відтоді, як я повернувся після пошуків жезла, він тримався дещо відчужено. Я боявся, що він образиться, оскільки приділяв мені стільки уваги…