Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

Коли ми з Аннабет розстеляли ковдру для пікніка, до нас підійшов попрощатися Гровер. На ньому, як завжди, були джинси, футболка та кросівки, але за останні кілька тижнів він набагато подорослішав, і тепер виглядав майже як старшокласник. Козлина борідка сатира погустішала. Ріжки виросли щонайменше на дюйм, тому тепер йому доводилося постійно носити кепку, щоб скидатися на людину.

— Ось, їду, — мовив він. — Просто завітав сказати… ну, ви самі знаєте що.

Я розумів, що треба радіти за нього. Врешті-решт, сатир не кожного дня отримує дозвіл на пошуки великого бога Пана. Але прощатися було важко. Я знав Гровера лише рік, і все ж він був моїм найдавнішим другом.

Аннабет міцно обійняла його. Сказала, щоб не знімав свої бутафорські кінцівки.

Я спитав, куди він вирушить спочатку.

— Це маленька таємниця, — засоромився Гровер. — Хотів би я, щоб ви пішли зі мною, але люди та Пан…

— Ми розуміємо, — сказала Аннабет. — Бляшанок захопив достатньо?

— Та-а-к.

— А очеретяні сопілки не забув?

— Чорт забирай, Аннабет, — пробурчав Гровер, — ти як стара мама-коза.

Але досади в його словах не було.

Сатир міцно стиснув свій посох і закинув на плече рюкзак. І став схожий на любителя подорожувати «автостопом», що їх повно можна побачити на американських дорогах, — від миршавого хлопчиська, якого я звик захищати в Йєнсі, не залишилося й сліду.

— Що ж, — зітхнув Гровер. — Побажайте мені успіху.

І також обійняв Аннабет. Плеснувши мене по плечу, він рушив у дюни.

У небі над нами стали вибухати феєрверки: Геракл, що вбиває Немейського лева, Артеміда, яка переслідує вепра, Джордж Вашингтон (який, до речі, був сином Афіни), що перепливає Делавер.

— Гей, Гровере! — гукнув я його.

Він озирнувся, зупинившись на краю лісу.

— Хоч куди б ти йшов, сподіваюсь, там готують добрі енчілади.

Гровер усміхнувся й рушив далі, невдовзі він зник за деревами.

— Ми ще побачимося з ним, — сказала Аннабет.

Хотілося б вірити. Але той факт, що з тих, хто вирушив на пошуки, за два тисячоліття не повернувся жоден… ні, я вирішив собі не думати про це. Гровер буде першим. Просто мусить.

Минув липень.

Я щодня займався тим, що вигадував нову тактику захоплення прапора, складаючи угоди з іншими будиночками, аби вирвати знамено з рук нащадків Ареса. Мені вперше вдалося видертися на стінку для альпінізму та не обпектися лавою.

Час від часу я проходив повз Великий будинок, позираючи на горище, і думав про оракула. При цьому я намагався переконати себе, що його пророцтво здійснилося остаточно.

«Ти вирушиш на захід і зустрінешся з богом, що зрадив».

Саме так все й сталося: я був там і зробив це, нехай навіть богом-зрадником виявився Арес, а не Аїд.

«Ти знайдеш вкрадене і повернеш його цілим і неушкодженим».

Точнісінько так. Жезл повелителя доставлений за призначенням. Шолом пітьми на голові в Ареса.

«Ти будеш зраджений тим, хто називає себе твоїм другом».

Цей вислів досі не давав мені спокою. Арес прикидався моїм другом, але потім зрадив мене. Можливо, оракул мав на увазі саме це…

«І врешті-решт ти не зможеш врятувати найголовніше».

Мені не вдалося врятувати маму, але лише через те, що я надав їй можливість врятуватися самій, і я знав, що вчинив правильно.

То чому ж мені досі так незатишно?

Останній вечір літнього сезону настав дуже швидко.

Мешканці табору востаннє вечеряли разом. Зазвичай ми пожертвували частину своєї вечері богам, кинувши її у вогнище. Біля багаття старші вихователі вручали нагороди — намистини, які можна буде почепити на своє намисто.

Мене нагородили шкіряним намистом, і коли я побачив у ньому намистинку, отриману за перше літо, я був радий, що у відблиску вогнища не видно, як я зашарівся. Намистина була чорна, як смола, з тризубцем кольору морської хвилі, що мерехтів посередині.

— Вибір зроблено одностайно, — виголосив Лука. — Ця намистина увічнює перебування в таборі першого сина бога морів та пошуки, які він здійснив у глибинах царства мертвих, щоб зупинити війну.

Увесь табір скочив на ноги, залунали привітальні вигуки. Навіть будиночок Ареса змушений був підвестися. Будиночок Афіни виставив наперед Аннабет, щоб вона також змогла отримати свою частку оплесків.

Не певен, чи був я колись такий щасливий та засмучений одночасно, як того моменту. Нарешті я мав родину, людей, які дбали про мене та вважали, що я хоч щось зробив правильно. Але назавтра більшість із них поїде на цілий рік.