Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

У мене чухалися руки зняти ковпачок з Анаклузмоса, але, навіть якби я це зробив, меч не завдав би шкоди людині. Навіть такий покидьок, як Гейб, вважався людиною.

— Будь ласка, Персі. — Мати взяла мене за руку. — Ходімо. Ходімо до тебе в кімнату.

Я дозволив їй відвести себе, хоч руки мої все ще тремтіли від люті.

Моя кімната була захаращена сміттям, яке понатягував сюди Гейб. Тут валялися використані автомобільні акумулятори, якісь дроти, залізяки та букет квітів з карткою, який на знак співчуття прислав йому хтось, хто бачив його інтерв’ю з Барбарою Волтерс.

— Гейб просто стурбований, любий, — сказала мені мама. — Я поговорю із ним пізніше. Впевнена, що все владнається.

— Мамо, владнати нічого не вдасться. Принаймні поки Гейб тут.

Вона нервово заламала руки.

— Я можу… Я буду брати тебе з собою на роботу до кінця літа. Восени, можливо, вдасться влаштуватися ще в яку-небудь школу-інтернат.

— Мамо…

— Я намагаюсь, Персі. — Вона опустила очі. — Просто мені… потрібен деякий час.

На моєму ліжку з’явився згорток. Я готовий був поклястися, що хвилину тому його тут не було.

Це була пом’ята картонна коробка завбільшки з баскетбольний м’яч. Адреса на поштовій картці була написана моєю рукою.

Богам

Гора Олімп

600-й поверх Емпайр-стейт-білдинг

Нью-Йорк

з найкращими побажаннями

від Персі Джексона

На кришці чорним маркером, впевнено та чітко, було зазначено адресу нашої квартири та дописано: «ПОВЕРНУТИ ВІДПРАВНИКУ».

Раптом я зрозумів, про що Посейдон казав мені на Олімпі.

Коробка. Рішення.

«Хай там що ти робитимеш у майбутньому, але знай, що ти — мій! Ти істинний син бога морів!»

Я подивився на матір.

— Мамо, ти хочеш, щоб Гейб пішов?

— Персі, це не так просто, я…

— Мамо, скажи. Цей покидьок бив тебе? То чи хочеш ти, щоб він пішов, чи ні?

Вона не могла зважитись одразу, але потім ледь помітно кивнула.

— Так, Персі, хочу. І все не зважусь, щоб сказати йому про це. Але ти не мусиш робити це для мене. Тобі не вирішити мої проблеми.

Я зазирнув у коробку.

Ні, якраз саме я міг вирішити її проблему! Мені хотілося розідрати коробку, швирнути її на покерний столик і дістати її вміст. Я міг би мати свій власний сад статуй просто у вітальні.

«Так робили грецькі герої в міфах, — подумав я, — і Гейб на це заслуговує».

Я згадав царство мертвих. Я уявив, як Гейбів дух назавжди вирушає до Полів асфоделей або звивається у яких-небудь огидних тортурах за колючим дротом Полів покарання — вічний гравець у покер, що сидить по пояс у розтопленій олії, слухаючи оперну музику. Чи мав я право відправити туди будь-кого? Навіть Гейба?

Місяць тому я б зробив це, не вагаючись. Але зараз…

— Я можу це зробити, — сказав я мамі. — Один погляд у цю коробку, і він вже ніколи не потурбує тебе.

Мама подивилася на коробку і, здається, миттю все зрозуміла.

— Ні, Персі, — сказала вона, відступаючи на крок. — Ти не можеш…

— Посейдон назвав тебе королевою, — мовив я. — Сказав, що не зустрічав такої жінки вже тисячу років.

— Персі… — вона зашарілась.

— Ти варта кращого, мамо. Ти повинна піти до коледжу, отримати ступінь. Зможеш написати свій роман, а можливо, зустрінеш симпатичного чоловіка, будеш мешкати в гарному будинку. Тобі більше не треба захищати мене, залишаючись із Гейбом. Дозволь мені позбутися його.

— Ти кажеш точнісінько, як батько. — Вона втерла сльозу, що скотилася щокою. — Одного разу він запропонував зупинити заради мене приплив. Запропонував збудувати для мене палац на дні морському. Він гадав, що зможе вирішити мої проблеми помахом руки.

— І що в цьому поганого?

Її чудові, мінливі очі, здавалося, хотіли проникнути мені в душу.

— Я гадаю, ти зрозумієш, Персі. Адже ти любиш мене, і тому зрозумієш. Якщо моє життя чогось варте, я повинна прожити його сама. Я не можу дозволити богові дбати про мене… або про мого сина. Я маю… черпати мужність у собі. Твої пошуки нагадали мені про це.

Ми прислухалися до стукоту фішок для покеру й лайки, які долинали з вітальні разом зі звуками телевізора.

— Я залишу коробку, — сказав я. — Якщо він посміє хоч раз скривдити тебе…

Мама сполотніла, але кивнула.

— Куди тепер, Персі?

— На Пагорб напівкровок.

— На літо… чи назавжди?

— Поки не знаю.

Погляди наші зійшлися, і я відчув, що ми домовилися. Подивимось тепер, як воно буде на кінець літа.

— Ти станеш героєм, Персі. — Мама поцілувала мене в лоба. — Найбільшим героєм.