Корнелія Функе - Чорнильна кров

Довкола запала тиша. Орфей відіслав назад усі створіння, які вичитав з її книжок. Лише його пес із обвислим хвостом обнюхує місце, де ще кілька хвилин тому стояв господар.

— Так порожньо! — пробурмотіла Елінор. — Так порожньо…

Вона почувалася неймовірно самотньою. Певно, ще самотнішою, ніж коли Сорока забрала з собою Мортимера і Резу. Книжки, в якій вони всі зникли, теж немає. Що станеться з книжкою, яка пропаде у власній історії?

«Забудь про книжку, Елінор! — подумала вона, коли сльоза збігала по носі. — Як ти їх шукатимеш?»

Орфеїв текст. А що, як не він переніс Орфея? Елінор обережно відчинила скляну вітрину, витягла чудове ілюстроване видання казок Андерсена з дарчим підписом автора й поклала туди аркуш.

Орфея ледь було видно в темряві. Він нерішуче вийшов на світло гасової лампи. Меґі здалося, наче він щось засунув під куртку, але дівчинка не зрозуміла, що саме. Можливо, книжку.

— Орфею! — скочив до нього Фарид.

Меґі уявляла Орфея інакшим… прикметнішим. Перед нею стояв приземкуватий молодик у недолугому костюмі. Стояв знічено, мовби проковтнув язика, і розглядав Меґі, штольню, коридор і Фарида, який, здається, забув, що цей чоловік обікрав його і здав Басті. Орфей, схоже, не впізнав Фарида, та коли нарешті здогадався, хто перед ним, знову спромігся заговорити.

— Хлопчина Вогнерукого? А як ти сюди потрапив? — спитав він.

Меґі мусила визнати: його голос вражав куди більше, ніж його обличчя.

— Ну добре, не має значення. Отже, це чорнильний світ! Я знав, що я зможу! Я знав!

Самозакохана усмішка розплилась на обличчі. Ґвін зашипів і відскочив убік, коли Орфей наступив йому на хвоста, та Орфей куниці навіть не помітив.

— Фантастично! — бурмотів він і водив долонею по стінах. — Це, напевно, один із коридорів під Омбрійським замком. Вони ведуть до князівських гробниць.

— Ні, не він, — крижаним голосом відрубала Меґі.

Орфей, Мортолин помічник, чарівновустий зрадник.

Яке порожнє його кругле обличчя!

— Як справи в Елінор і Даріуса? Якщо ти їм щось зробив… — Меґі не доказала. А що тоді?

Орфей подивився на них так здивовано, наче досі не помічав їх.

— Елінор і Даріус? Ах, то ти та дівчина, яка нібито сама себе сюди зачитала? — Орфей насторожився.

— Через тебе мій тато мало не помер! — Меґі лютувала, аж голос тремтів.

Орфей зашарівся, та швидко опанував себе.

— Ну, а хіба я винен, що Мортола не звела з ним рахунків? — відповів він. — Ти сама щойно сказала, що він ще живий. Отож нема чого хвилюватися! — Здвигнув плечима і повернувся до Меґі спиною. — Дивно! Куди це я потрапив? Це все дуже схоже на копальню, я нічого не читав про копальню…

— Не має значення, що ти там читав. Я тебе зачитала!

Голос Меґі різонув так, що Фарид кинув на неї занепокоєний погляд.

— Ти? — Орфей повернувся і глянув на неї з такою зневагою, що кров ударила в обличчя Меґі. — Ти, напевно, не розумієш, з ким розмовляєш! Де феї? Панцерні? Шпільмани? — Він відштовхнув Меґі й підбіг до драбини, яка вела нагору, та Фарид став йому на дорозі.

— Ти лишаєшся, де стоїш, Сироголовий! — крикнув Фарид. — Хочеш знати, чому ти тут? Через Вогнерукого.

— Невже? — Орфей глузливо пирснув зо сміху. — То ти його не знайшов? Ну, можливо, він не хоче, щоб його знайшли, і вже точно, щоб не ти.

— Він мертвий, — перервав його Фарид. — Вогнерукий мертвий, і Меґі зачитала тебе лише для того, щоб ти повернув його!

— Вона — мене — не — зачитала! Скільки ще пояснювати?

Фарид схопив Орфея за руку і потягнув за собою. Туди, де лежав Вогнерукий. Роксана повісила перед штольнею, в якій він лежав, плащ Вогнерукого. Вона і Реза поставили довкруж запалені свічки, замість квітів.

— Всемилостивий! — вигукнув Орфей. — Мертвий! Він мертвий!

На його очах виступили сльози. Тремтячими пальцями він зняв запітнілі окуляри і витер їх краєчком куртки. Тоді нерішуче підступив до Вогнерукого, нахилився і доторкнувся до руки.

— Холодний! — прошепотів він і відсахнувся. Очі, залиті слізьми, дивились на Фарида. — Це Баста? Кажи! Так, там було написано, що Каприкорнова банда мусила вбити куницю, а він спробував її врятувати! Очі я собі з обличчя виплакав, коли читав цей розділ, навіть жбурнув книжкою об стіну! Я лише тому відправив його назад, бо думав, він тут у безпеці! Горенько! Мертвий! — Орфей схлипнув і нахилився над тілом Вогнерукого. — Хвилиночку! Закололи. Закололи, так написано в книжці! Де рана? Закололи через куницю, так, так там написано. — Він різко повернувся і подивився на Ґвіна, який сидів на плечі і шипів на нього. — Він залишив куницю. Він залишив її, так само, як і тебе. Що тут робить куниця? Ти що, язика проковтнув? — В Орфеєвому голосі з'явилися крижані нотки.