Корнелія Функе - Чорнильна кров

Меґі погладила Фаридові пальці. Вони були холодніші за камінь, на якому вона сиділа.

— Не розумію, — прошепотіла вона. — Якщо вони не прийдуть, як ти їх про щось питатимеш?

— Я їх покличу. Але тобі краще іти до Роксани і переказати їй те, що я тебе просив. — Вогнерукий приклав пальця до рота, коли вона ще щось хотіла спитати. — Прошу, Меґі! — Він не часто називав її на ім'я. — Передай Роксані, що я тобі сказав, і що мені шкода. Ну, йди вже.

Коли при вході в штольню Меґі озирнулася, Вогнерукий стояв біля Фарида і дивився на нього. Вперше, відколи вона знала Вогнежера, на його обличчі з'явилися почуття, які він завжди приховував: ніжність, любов і біль.

Роксана оглядала поранених жінок, а Болотяник — чоловіків. Мо ніде не було, Принца теж. Можливо, вони вартували вгорі біля входу в штольню. Реза допомагала Роксані. Вона саме перев'язувала обпечену руку, а Роксана змазувала старій жінці поріз на чолі тією ж пастою, якою колись змазувала ногу Вогнерукого. Знову стояв запах весни.

Коли Меґі вийшла з темного коридору, Роксана підвела голову. Можливо, вона сподівалася, що то були кроки Вогнерукого. Меґі сперлася спиною до холодної стіни.

«Це все сон, — подумала вона, — страшний-страшний сон». Їй паморочилося в голові від горя.

— Що це за легенда? — запитала вона в Роксани. — Легенда про білих жінок… Вогнерукий каже, ти мені її розповіси. І що він кудись іде, бо хоче з'ясувати, чи вона правдива…

— Йде? — Роксана відклала мазь. — Що ти кажеш?

Меґі витерла очі, сліз не було. Можливо, вона їх усі вже виплакала. Звідки ж вони беруться, ці сльози?

— Він сказав, що покличе їх, — пробурмотіла вона. — І що ти мусиш пам'ятати його обіцянку. Він завжди повернеться, він знайде шлях, де б він не був…

Роксана й Реза випростувалися.

— Що ти кажеш, Меґі? — спитала її мама стривожено. — Де Вогнерукий?

— Біля Фарида. — Так боляче вимовляти це ім'я. Реза обняла її.

А Роксана стояла і вдивлялася в темну штольню, з якої прийшла Меґі. Тоді проскочила повз дівчинку і зникла в темряві. Реза побігла за нею, не відпускаючи руку Меґі. Роксана випереджала їх на кілька кроків. Вона наступила на край своєї сукні, впала, встала й побігла далі. Ще швидше. Та все одно прибігла запізно.

Реза мало не наштовхнулась на Роксану. Та стала, як укопана, біля входу в штольню, в якій лежав Фарид. На стіні горіло її ім'я — вогняні літери. Білі жінки ще не зникли. Вони витягували бліді руки з грудей Вогнерукого, наче виривали його серце. Можливо, Роксана була останньою, кого побачив Вогнерукий. А може, він побачив, як заворушився Фарид, перш ніж сам упав.

Меґі нерішуче підійшла до Фарида, як до чужого. Вона не знала, що їй відчувати. Вона не знала, що їй думати. А Роксана стояла біля Вогнерукого, затиснувши рукою рота, наче лише так могла стримати біль. На стіні штольні горіло її ім'я. Не промовивши і слова, вона стала на коліна, вклала голову Вогнерукого собі на руки і нахилилася над ним, її чорне волосся вкрило його обличчя, мов серпанок.

Фарид і далі сидів мов оглушений.

— Меґі? — пробурмотів він важким язиком.

Цього не могло бути. Він повернувся. Фарид. Його ім'я більше не мало болючого присмаку. Фарид простягнув їй руку, і вона схопила її, так швидко, наче мусила його втримати, щоб не пішов знову, не пішов далеко-далеко.

Роксана схлипувала, зовсім тихо, так тихо, що з-за її волосся ледь долітали звуки.

Фарид скочив, зашпортавшись за плащ. На колінах підповз до Вогнерукого і з жахом в очах провів по його застиглому обличчі.

— Що сталося? — закричав він на Роксану. — Що ти наробила? Що ти з ним зробила?

Фарид нахилявся над Вогнеруким, прикладав йому вухо до грудей, прислухався, схлипував і притискав обличчя туди, де вже не билося серце.

У штольню прийшов Чорний Принц, Мо, за ними виринали обличчя, все більше і більше.

— Йдіть геть! — кричав на них Фарид. — Усі йдіть геть! Що ви з ним зробили? Чому він не дихає? Де кров, чому нема крові?

— Це білі жінки. Ми їх бачили. Він сам їх покликав.

— Ти брешеш! — накинувся на Роксану Фарид. — Для чого йому це?

Роксана провела пальцем по рубцях Вогнерукого.

— Існує легенда, яку шпільмани розповідають своїм дітям, — сказала вона, не дивлячись на жодного з них. — Про вогнедува, в якого білі жінки забрали сина. У своєму розпачі він згадав, що розповідають про білих жінок: вони бояться вогню і водночас знемагають за його теплом. Тому він вирішує покликати їх за допомогою дару і попросити повернути йому сина. Вогнедув заманює їх вогнем, вогонь танцює й співає, а білі жінки повертають синові життя. Вони забирають вогнедува з собою. Він ніколи не повертається. Кажуть, він змушений жити в них вічно, він змушує вогонь танцювати для них.