Дара Корній - Зворотний бік сутіні

Напевне, почувши імена Великої Лади та Великого Перуна, Мальва, за законами жанру, мала б впасти в тремкий стан на кшталт трансу і не виходити з нього довго і нудно. На велике здивування хлопців, цього не трапилося. Вона не росла у світі безсмертних, і Сварог із Перуном довго для неї були лишень цікавими персонажами з дитячих казочок, легенд чи притч.

Хлопців така поведінка Мальви тішила. Лед навіть сказав, що вона ще той круть і всі на світі безсмертні якщо й плакатимуть, то не від його витівок, це точно. Бо у нього з’явився класнючий конкурент. А сама Мальва — наче перекотиполе, яке від усіх тікає і якому дуже цікаво, хто буде тим самим, котрий його впіймає та привласнить. На що Мальва резонно сказала: «Йди в баню». Полель ніяк не міг зрозуміти, до чого тут баня, а Лед довго та заливчасто реготав, бо таки його брат справжнісінький телепень, коли простого не розуміє.

Мальва ніколи не бачила Біловоддя, тільки чула про нього, трохи читала. Та якщо воно й існує, то має, либонь, бути схожим на світ Оранти. Спокій, умиротворення, внутрішня рівновага. Яроворот теж їй дуже подобався, як і купа інших місць — світ Вередів, світ Великого Океану, але… Але там відчувалася присутність багатьох енергій, отих сніжинок кольорових над головами людей, вони кружляли-рябіли-звивалися… Щоразу доводилося блокувати ту барвистість, якою просто переповнювалася її душа. Не завжди вдавалося вчасно це зробити, і від того феєрверку, нехай і цікавенного, не просто йшла обертом голова, здавалося, вона от-от вибухне… Тоді хотілося утекти на край світу. Звісно, це образне висловлювання, бо насправді саме такого «особливого» місця їй бракувало. Ні-ні, тільки не потрібно радити для усамітнення порожній та депресивний світ Загублених. Це надто навіть для того, хто прагне одинокості. Це супер для того, хто прагне забуття. Забуття Мальві геть не хотілося. Бо вона не прагла загубитися, вона прагла перепочити там, де найменше діставатимуть усі на світі смертні та безсмертні мудрими балачками про велике призначення.

Звісно, такій, як вона, рано чи пізно ідеальний лад світу Оранти набридне. І Мальва, здається, здогадується, чому Лед із Полелем постійно сперечаються: затишок та лад також бувають набридливими, особливо коли в тобі живе нестримний дух і будівництва, і руйнування. У світі Оранти ані створювати, ані руйнувати нічого не треба. Усе ідеально пристосоване для комфортного життя. Ні-ні, це не було царство вічного дня чи вічного спокою. І тут була ніч, і наступав день, і падали дощі, і гриміли грози, у ріках водилася риба, і треба було мати вудочку або вміння риболова, щоб її з води дістати. Вона сама на берег не вистрибувала. У лісі росли гриби та ягоди, тішила око буйна зелень, розкішно співало птаство, жили звірі. Великий Шум, як називали хлопці ліс, був справжнім другом, вірним і відданим. У дуплах сосен, інколи в кроні густих вересів і дубів жили бджолині родини, тут вони роїлися та розкошували.

Як і передбачали хлопці, батьки не повернулися ані через день, ані через тиждень, ані через місяць. Та сини, здається, тим зовсім не переймалися. Таке траплялося доволі часто. Лада та Перун, звісно, зайняті важливими справами. А сини вже майже дорослі, то ж запросто можуть давати собі раду вдома. Сини «раду давали» і щораз нарікали на те, що давно вже виросли, і чи не пора батькам врешті відпустити їх у великі світи. Батько наче був і не проти. Матінка рішуче заперечувала… Хотіла якнайдовше вберегти рідних чад від негативного впливу інших… Світів, людей — і смертних, і безсмертних…

Та Мальву це не дуже дивувало. Хлопці були дітьми непростих батьків, навіть більше — богів. За мірками світу Єдиного Бога їх можна було назвати мажорами. Дивувало навіть інше: хлопці таки виявилися геть нормальними. Звичайні пацани, які часто сперечалися між собою, через будь-яку дрібницю починали шпетити один одного, але не злісно, звісно. Скоріше, з нудьги, їхнє справжнє життя майбутніх безсмертних із певним призначенням було ще попереду.

Стрілу Перуна вони так і не відшукали. Лед розважливо припускав, що батько випадково знайшов її в одному з його сховків та забрав від гріха подалі. Полель пояснив, чому від гріха подалі. Стріли Перуна — могутні, але й небезпечні. Вони можуть повертати до життя цілі світи, а можуть вбити миттєво, навіть безсмертного.

Хлопці часто змагалися за можливість показати дівчині свої таланти. Мальві здавалося, і не безпідставно, що, напевно, від нудьги та відсутності дівчачого товариства обоє братів у неї закохалися. То Полель кликав її за собою. Начебто прагнув показати їй щось геть незбагненне та цікаве. Будив її посеред ночі, вів на нічну галявину, вщент залиту місячним світлом. Садовив на пеньок і грав на своїй сопілці. Що тоді починалося… Наче в казці, найтемнішу ніч заполонювало світло, і в тому світлі народжувалося диво, розпускалося неймовірної краси чар-квітами. Розквітали дуби, клени, осоки, смереки, ялини та ялиці… А птахи виводили такі співи, що найкращий у Всесвіті соловій тому хору позаздрив би. Нічне небо ставало барвистим. Наче предивний маг-маляр перемішав кольори веселки, надав їм химерності та пустив хороводити небом під диво-мелодію сопілки. А в ногах шелестіли трави, виплітаючи власну орнаментику та наспіви, наповнюючи світ довкола розкішними пахощами квітучої землі… І хотілося стати барвою у веселці, котра з’єднувала дугою два береги річки. Або маленьким жовтогарячим метеликом на брилику Полеля. Чи квіточкою-волошкою у віночку, який виплітав сам батько Шум, щоб надіти його на голову Полелю…