Дара Корній - Зворотний бік сутіні

А вже наступного дня інший брат, тобто Лед, вів її за собою на високу кручу над рікою. Ставив дівчину на вершині. Так, щоб вона все добре бачила. І починалося дійство. Лед гасив сонце, брав за чуприни хмари і творив у небі таке… Хмари робилися барвистими: від білого до чорного, від пурпурного до помаранчевого, від сірого до смарагдового. Потім ті хмари отримували гриви — і вже небом наввипередки мчали кольорові коні. Пишні гриви розвівав вітер, а коні розбігалися небом неприборкані, дужі та красні. І здавалося, що коли вони там випадково угорі перестрінуться, то сонце не просто на деякий час згасне — воно більше не зійде, бо така стрімкість була у їхніх рухах, така потуга… І … Серце Мальви стискалося від тремтливого передчуття руйнації, хаосу, буревію. Стихії вирували не тільки в небі, стихії затопили її всю. Вона сама ставала стихією — чи то пломінчиком іскри, яка народжувалася від зустрічі двох потуг, чи пломінчиком свічки в каганці на кухні.

Гуркіт стояв немислимий, коли хмари здибалися, чоломкалися, гепалися. Навіть здавалося: мить — і небо впаде на землю. Але небо не падало, бо хмари-коні зливалися в кольоровий вихор, закручувалися в барвисту спіраль і осипалися на землю кольоровими квітами, барвистими краплинками, розцвіченими веселими сніжинками…

Лед учив її тримати меч, оборонятися, наступати, хитро уникати бою, коли бачиш, що сили нерівні.

Якби в її серці було хоч трохи вільного місця, когось-таки з тих двох вона б обов’язково туди пустила. Хлопці були неймовірними, не просто справжніми дітьми своїх батьків, вони були майбутніми богами. Мрійливий і трохи меланхолійний Полель змусив її поглянути на цей геть не романтичний світ по-новому. Сопілка хлопця добувала такі звуки, які могли розтопити найхолодніше серце, прогнати найлютішу стужу, нагадати навіть найчерствішій людині, що те, заради чого варто жити, — то любов. Можливо, вона, тобто любов, і є тою рівновагою, яку завжди шукали жінки з роду її матері — сарматки, справжні воїни, котрі були повінчані зі степом, з боротьбою, з битвою, з війною.

Інколи Мальва чула, як і в її жилах нуртує кров вічної борні. Як закручується вихор всередині серця, готовий будь-якої миті вирватися на волю. Ще пару днів тому, будучи в Темному світі, вона вважала то впливом темного боку власного єства, бо її батько — темний бог. Пізнавши ближче Леда, зрозуміла: це не так. Це просто внутрішня сутність її проситься нагору. Одні безсмертні народжені, щоб нагадувати людям, із чого завжди все починається, нехай просто граючи на сопілці та запалюючи світлячки-зорі кому в животі, кому в голові, а кому в небі. Інші постійно ведуть битву з ворогом. А ворог обов’язково у тебе з’являється, коли ти влізаєш у війну за… За багатство, владу, статки, за руку найкращої жінки, за чисті душі, врешті за любов до ближнього… Лед — мужній, трохи різкий, завжди готовий боронити, допомагати, відстоювати, воювати. Полель та Лед тримають рівновагу, щоб світам не бути поламаними.

Гарні хлопці, справжні хлопці. У таких і закохатися не гріх. Але вона навіть не замислюється над тим, кого вибрало б її серце, якби не було Остапа. Навіщо… Серцю не накажеш, воно й так зайняте. Остап не просто був десь там далеко, наче спогад чи мрія. Вона знала: він її чоловік, і нехай тілом він зараз не поруч, але завжди вона відчуває його присутність. Так, він смертний. Так, їй доведеться до цього звикати, як і до того, що вона, мабуть, фізично переживе багатьох з тих, кого по-справжньому любить: маму Олю, тата Назара, бабусю Горпину, усіх своїх подруг-однокласниць. І Остапа теж… Байдуже. Важливо те, що зараз і тепер, а не колись і потім. А зараз вона любить Остапа. А з вічністю вона якось порозуміється. Згодом…

Зітхнула. Торкнулася рукою шнурка, який висів на шиї. Мушля-оберіг з Остапового світу завжди з нею, біля серця. Частинка світу коханого, отже, і його частинка…

Мальва дуже сумувала за Остапом. І незважаючи на всю красу, велич світу Оранти, вже першого дня зробила спробу переміститися за допомогою варгану в Яроворот. Безглуздо. Світ Оранти оберігала дуже стара і сильна магія. Варган тут був безсилий. Ба більше, жодне ані закляття, ані бодай найпримітивніше заклинання тут не вичакловувалося. Хіба що могла зварити якусь настоянку помічну, яка не вимагала чародійства слова, тільки магії-енергії трав, сонця, може, місяця, вітру та води. Та зараз нічого цього не потребувала. Вирішила зробити собі канікули перед чимось дуже важливим і, напевно, відповідальним. Це вона відчувала, як відчуваєш наближення грози, коли повітря тисне на тебе, коли звуки тиснуть на тебе, коли небо тисне на тебе і… Ти не втримуєшся — проливаєшся грозою, кутаючись у довгий батьків плащ, або ховаєшся в під’їзді будинку, чи просто приймаєш грозу як даність. Стоїш мокра та щаслива під теплими потоками небесної води, слухаєш гупання хмар, спостерігаєш за змійками-блискавками, які мережать собою безодню чорно-вуглистого неба.