Дара Корній - Зворотний бік сутіні

— Сядь. Ти зараз усе зрозумієш. Я добре знав твою матір Арату: вродлива і талановита жриця, красива та розумна жінка, навіть більше — мудра. Ми познайомилися ще до твого народження. Коли я вперше її побачив, то не міг відвести очей. Так вона зовні нагадувала Перуницю: очі, волосся, уста, постава. А співала як?! Але то була не Перуниця. Бо манера говорити, усміхатися, нахиляти голову, мрійливо зорити в небо, торкатися пальцями кінчика носа, коли щось важливе думається, — то внутрішня природа людини, і цього не перейняти і не навчитися. Але… Вона принаймні хоч інколи здавалася мені тобою. Арата стала мені більше, ніж другом, нехай хоч так я отримав можливість бачити твою, хай не досконалу, копію.

Птаха зачудовано дивилася на Перуна. Вона згадувала своє дуже далеке дитинство. До того як темний Стрибог за наказом батька Мора знищив той світ. Красивий та величний жертовник посеред Оселища Дива, біля Дівич-гори: здоровенний сваржень із білого каменю, на ньому жертовна чара, оточена сімома фігурками жінок, виточених із такого ж каменю. Мала Птаха зачаровано дивиться, як її мама вичакловує щось, промовляючи, ніби мантру, слова:

І се повінчаємо Небо і Землю, і справимо весілля їм,

Де Чоловік є Сварожень і напроти нього — жона його…

Вона слабо пам’ятає батька, хіба що тепло його рук, вуса, які лоскотали її обличчя, і вона мружилася та голосно реготала від щастя. Тато у снах нагадував їй сніп пшениці, отого дідуха, якого на свято зимового сонця ставили у світлиці на покутті. Такий само поважний і величний. Ані голосу, ані рис обличчя не пригадає. Усе наче в тумані.

— Так. Я трохи пригадую своє рідне Оселище у світі Чотирьох Сонць, і маму Арату, і навіть батька. Точніше, лише його вуса… Однак ані голосу, ані звуків.

— А свого брата ти пам’ятаєш, Пташко?

— Брата? У мене був брат? Ні, не пам’ятаю, на жаль. Він, напевно, загинув разом із мамою, татком та всім Оселищем. Загинув через Стрибога.

Перун пильно дивився на Птаху:

— Значить, не пам’ятаєш брата. Його звали Боривітер. І він продався чорнокруким. Зрадив матір, свою сестру, добрих сусідів, друзів, приятелів. І порушив клятву, яку давав Великій Матері. І тому став проклятим. Я мушу тобі це розповісти. Вже тепер можна…

Птаха схопилася за серце. Воно гупало шаленим ритмом, наче замкнений вітер у темниці. Брат, мама, батько, Перун…

— Чому брат так вчинив, Перуне? І чому я його геть не пам’ятаю? І тебе не пам’ятаю…

Перун сумно зітхнув:

— Ти все пригадаєш. От побачиш. Просто потрібно трохи часу.

Птаха сумно і трохи з осудом дивилася на Перуна.

— То, виходить, ти був коханцем Арати, коханцем моєї матері? А мій батько про це знав?

Перун відповів лаконічно:

— Знав…

— Що? Знав? І приймав це? Ось чому брат нас зрадив… Бо мати зрадила батька, так? Божевілля якесь. Великий могутній бог захопився звичайною смертною. Так? Яка честь для усіх! А потім прийшов Стрибог і все закінчилося — і для Арати, і для світу Чотирьох Сонць, і для мого татка теж, і для мене, зрештою. І для Боривітра… А колишня маленька Пташка, котра була донькою смертних, зникла того дня назавжди. Перуне, чому ти не рятував Оселище Дива? Ти ж бог, великий і могутній. І коли ти довідався, що донька Арати — то перенароджена твоя Перуниця, чому її не порятував?

Перун відповідав спокійно на всі закиди Птахи:

— Від першої секунди твого народження я знав, що то за прекрасне створіння з’явилося. Моя Птаха-Перуниця. Зрештою, навіть не так. Ти ще жила в утробі матері, а я вже знав, хто народиться. Світ Чотирьох Сонць, який подарував Всесвіту тебе, мені так само любий, як і світ Оранти чи Яроворот. Ти до переродження була мені вірною та люблячою дружиною. І я ніколи нікого так не кохав і вже точно не покохаю, як тебе. Теперішня ти для мене не менш важлива, можливо, навіть більше. Так, я того дня, коли вмирала Арата, не встиг вчасно. Для порятунку Оселища було запізно. І тому я попросив Мару врятувати тебе. А далі ти знаєш.

Перун зітхнув. На мить Птасі здалося, що його очі зрадливо блиснули. Та це була тільки мить, бо знову перед нею стояв великий та могутній бог і говорив. Але вона не до кінця розуміла. Які одкровення вона ще має почути? Чи не забагато для одного разу?

— Знаєш, Творець завжди чує наші благання. І коли ми дуже-дуже просимо, то обов’язково отримуємо те, про що просили. Я просив Творця повернути мені тебе. І він повернув. Правда, зробив це по-своєму. Бо все у світі має свою ціну. І твій прихід у світ безсмертних на новому витку також. Я, Пташко…