Дара Корній - Зворотний бік світів

Звичайно, у період розмноження птахів та звірів, полювання було строго заборонене. Вважалося, що порушників скарає сам батько Шум. І стануть вони після перенародження андрофагами. Гіршої покари важко собі уявити. Тому випадків порушення заборони не траплялося. Принаймні Мирослад не міг такого пригадати. Неври також з повагою ставилися до батька Шума. Заборонялося брати здорове-живе дерево. Тільки мертве чи пошкоджене — вітром, громом, хворобами.

— Йменням батька Рода вітаю тебе, Зелений Шуме! Дякую тобі за доброту твою та прихисток, Зелений Шуме!

Звичне вітання у світі неврів.

Мирослад водив учнів до лісу й навчав зільництва та збиральництва. З цим в Остапа були чи не найбільші проблеми. Ще відрізнити лиху ягоду від доброї чи їстівного гриба від поганки він міг, а от з грибами лікарськими та з помічними травами справи були кепські. Хлопці співчували Остапу, вважаючи того геть безталанним у справі зільництва. І скільки б не мордувався Мирослад, як би не старався навчити онука, та марно. Тут явно прокидалися гени матері, Зорини зі світу Сонячної Мушлі, пластикового світу, і Остапові інстинкти чомусь засинали. Дід Мирослад спершу навіть панікував. Бо якщо на час іспитів Остапа закинуть у ліс на довгих три місяці без провіанту, без ліків, без одягу, то він точно згине. Коли навіть уполює здобич, то розпалювання вогню принадить або хижака, або андрофага. Тож бажано харчуватися лишень рослинною їжею. А для цього слід навчитися її знаходити. Є достатньо зовні схожих трав, які геть по-різному пахнуть і, звісно, мають майже протилежні властивості. А ще за тих три місяці в лісі можна випадково поранити себе. Тож знання трав — це і твоє лікування.

І тривали такі муки довгих чотири місяці. Аж поки Мирослад не розпочав з Остапом заняття з перевертництва. Усі хлопці школи володіли цим умінням. Мирослад казав, що цього у світі неврів не вчать, це дається при народженні. Батько Род дарує. І вже сам світ неврів вирішує, яке воно для тебе буде. Майже дві третіх чоловічої частини Невридії вміють перекидатися вовками. І не просто вовками, а білими, як ознака роду, як відмітка. За нею ти не сплутаєш білого вовка із сіроманцями, котрі мешкали поруч у лісі, однак ніколи не нападали ні на Оселища, ні на його мешканців, навіть у часи великої скрути.

— Пам’ятай: вищість духу не робить тебе вищим від найнижчої травинки. Свій свого не зачепить ніколи, — говорив Мирослад. — Уже ліпше смерть, аніж через убивство брата по крові отримати шанс на продовження життя. Таке сміють чинити лишень люди. Ті самі андрофаги, наприклад. Та хіба їх людьми назвеш? Вони не те що ворогів з’їдають, а й своїх старих немічних батьків. Андрофаги — блукаючі створіння. Вони живуть сьогоднішнім днем, не зазираючи в майбутнє, не озираючись у минуле. Для них домівкою є кущ бузини, дупло сосни, нора звіра, барліг ведмедя. Вони інші. Їм не потрібне мистецтво перевертництва. Бо вони істоти. Смерть у бою для невра — то честь, бо він насправді не помирає, а стає частиною правічного світу неврів. А от стати полоненим — це ганьба. Уже ліпше вбити себе, якщо маєш таку можливість. Неври вірять, що якщо ти потрапив у полон і андрофаг тебе з’їв, то після смерті твоя душа не повертається до батька Рода, а стає слугою-рабом убивці. Аж поки той не загине. Хіба то не ганьба? З полону андрофагів немає можливості повернутися. Андрофаг тебе спочатку підступно оглушить, тоді напоїть трунком з ягід забуття. Ой, той трунок! Ти наче і рухаєшся, і все бачиш, але свідомість маєш знерухомлену. То навмисне, аби ти не скористався даром перевертництва. Полонених андрофаги приносять у жертву своєму богу. Нещадному та жорстокому.

— Чорнобогу?

— О, ні, що ти. Чорнобог — це система знань та вмінь. Це філософія буття. Андрофагам до цього розуміння ніколи не дорости. Вони сотворили собі власного божка. Ти здогадуєшся, онучку, де він у них живе?

— Ну-у-у, — Остап замислився. Він добре знав устрій і світлих, і темних світів. Але в цьому випадку мало бути щось геть дивне. Неподалік, у болоті, гучно закумкала жаба. Напевне, на дощ. І він сказав те, що першим спало на думку: — Може, той бог живе в болоті? Скажімо, у жабах.

— Не ображай жаб, — розсміявся Мирослад. — Андрофагам до такого ніколи не дотумкати. Звісно, ти не вгадаєш. Вони вважають, що їхній бог живе всередині андрофага. І щоб утішити його, завоювати приязнь, слід постійно робити кровні жертви. З’їдаючи свого ворога, ти забираєш його силу, даруючи її і собі, і богу. Так вважає андрофаг. До речі, я вже згадував, андрофаги поїдають не тільки полонених, яких приносять у жертву богу, тобто собі. Вони поїдають і своїх теж, тих, хто став тягарем для племені: зістарився, чи важко поранений, або невиліковно хворий. З’їв, наприклад, батька і отримав його знання та вміння. Таким чином, бог, якому поклоняються андрофаги, живе вічно, мандруючи з тіла в тіло. Та ти, очевидно, про це вже знаєш?