Джон Толкін - Володар Перстенів

— Я мало сам від неї не скис. Чесно — ще трохи, і надягнув би персня Більбо. Так хотілося зникнути.

— Не роби цього! — сказав Ґандалф, сідаючи. — Будь дуже обережний із цим перснем, Фродо! Власне, про нього я і хотів побалакати наостанок.

— Ну, що в ньому особливого?

— А що ти про нього знаєш?

— Тільки те, що розповів Більбо. Я чув його історію: як він знайшов перстень і як використовував — тобто в мандрах.

— Цікаво, яку з історій? — допитувався Ґандалф.

— О, не ту, яку він розповів гномам і яку виклав у книжці, — сказав Фродо. — Тільки-но я сюди перебрався, він розповів мені правдиву історію. Мовляв, якщо вже ти в нього її випитав, то і мені також слід усе знати. «Між нами не має бути жодних таємниць, Фродо, — сказав він, — тільки би вони не пішли далі. Перстень усе-таки мій».

— Це цікаво, — сказав Ґандалф. — Ну, і що ти про все це думаєш?

— Якщо ти маєш на увазі вигадки з «подарунком», ну, то я гадаю, що справжня історія ближча до правди, і я не розумів, для чого було щось вигадувати. Принаймні на Більбо це дуже не схоже, тому я і здивувався.

— Я також. Але з власниками таких скарбів може трапитися що завгодно — якщо вони ними користуються. Отже, мусиш бути дуже обережним. Перстень може мати ще якісь чарівні властивості, а не лише робити тебе невидимим, коли тобі заманеться.

— Не розумію, — сказав Фродо.

— Я також, — відповів чарівник. — Перстень просто почав мене цікавити, особливо минулої ночі. Але ти не хвилюйся. Просто прислухайся до моєї поради і користуйся ним дуже рідко або й зовсім не чіпай. Принаймні благаю тебе не давати приводу для пересудів і не викликати підозри. Ще раз повторюю: добре заховай його і тримай у таємниці!

— Ти говориш такими загадками! Чого ж ти боїшся?

— Я не зовсім упевнений, тому ні слова більше не скажу. Можливо, знатиму більше, коли повернуся. Я йду вже, тому кажу тобі до побачення, — й він підвівся.

— Уже зараз? — скрикнув Фродо. — Як? Я думав, ти побудеш тут принаймні тиждень. Я з таким нетерпінням чекав на твою допомогу.

— Я планував так спершу, але змушений був передумати. Можливо, мене якийсь час не буде; та як тільки зможу, я зайду до тебе. Будь готовий мене прийняти будь-якої миті! Я з'явлюся непомітно. Я не буду відвідувати Шир відкрито. Як виявилося, тут я став доволі непопулярним. Кажуть, набридаю і порушую спокій. Дехто навіть звинувачує мене у викраденні Більбо чи й у гіршому. Якщо хочеш знати, ми з тобою змовилися привласнити багатство Більбо.

— Дехто! — вигукнув Фродо. — Ти хочеш сказати: Отто і Лобелія. Як огидно! Я віддав би їм Торбин Кут й усе на світі, лише би повернути Більбо й піти з ним у мандри. Я люблю Шир. Але починаю шкодувати, що не пішов. Не знаю, чи колись іще побачу Більбо.

— Я також не знаю, — сказав Ґандалф. — Я не знаю і багатьох інших речей. А тепер — до побачення! Будь обережний! Виглядай мене, особливо в недоречний час! До побачення!

Фродо провів його до дверей. Ґандалф востаннє махнув рукою і пішов геть напрочуд швидкою ходою; та Фродо здалося, що старий чарівник згорбився більше, ніж завжди, так наче ніс важкий тягар. Стало вечоріти, і його постать у плащі швидко зникла в сутінках. Багато часу спливло, поки Фродо знову його побачив.

Пересуди не стихли ні за дев'ять, ні навіть за дев'яносто дев'ять днів. Друге зникнення пана Більбо Торбина обговорювали в Гобітоні, та й у всьому Ширі, рік із гаком, а пам'ятали ще довше. Воно стало оповідкою, яку залюбки переказували гобітенятам біля сімейного вогнища; згодом шаленець Торбин, який мав звичку зникати з тріском і блискотом, а потім з'являтися з торбою коштовностей і золота, став героєм легенд, що пережили ті часи, коли всі справжні події позабувалися.

Але тим часом усі місцеві мешканці зійшлися на думці, що Більбо, який завжди був трохи схибленим, нарешті зовсім з'їхав із глузду й забіг десь світ за очі. Там він, річ ясна, шубовснув в озеро або річку, де на нього чекав трагічний, хоча далеко не передчасний кінець. І здебільшого провину за це покладали на Ґандалфа.

— Якби лише той клятий чарівник залишив юного Фродо у спокої, то, може, він би споважнів і набрався трохи гобітського глузду, — казали вони.

Скидалося, що чарівник справді залишив Фродо у спокої, і той споважнів, але важко було помітити, щоби побільшало гобітського глузду. Насправді він одразу перебрав дядечкову славу дивака. Він відмовився від жалоби, а наступного року влаштував вечірку на честь стодванадцятих уродин Більбо, яку назвав Стоважним Бенкетом. Але той пошанівок був занадто скромним, хоча запрошено було двадцять гостей, і вони кілька разів сідали за стіл, де, як кажуть гобіти, сніжило наїдками та дощило напоями.