Джон Толкін - Володар Перстенів

Уперта мовчанка. Усі боялися, що зараз не оминути якоїсь пісні чи вірша, й уже почали нудитися. Чому би йому не замовкнути, а вони би випили за його здоров'я. Та Більбо не співав і не читав віршів. Він зробив паузу.

— Третє і останнє, — сказав він, — я хочу зробити ОГОЛОШЕННЯ. — Він вимовив це слово так голосно й різко, що всі, хто міг, випросталися. — Мені прикро оголошувати, що, хоча, як я сказав, за сто одинадцять років я не втомився жити серед вас, — але це КІНЕЦЬ. Я покидаю вас. Я йду ЦІЄЇ Ж МИТІ. ПРОЩАВАЙТЕ!

Він зійшов зі стільця і зник. Спалахнуло сліпуче світло, й усі гості зажмурили очі. А коли розплющили — Більбо ніде не було видно. Сто сорок чотири приголомшені гобіти заніміли. Старий Одо Гордостоп забрав ноги зі столу і затупотів. Далі запала мертва тиша, аж раптом, кілька разів глибоко вдихнувши, Торбини, Мудрини, Туки, Брендіцапи, Грабарі, Груби, Бобронори, Виприни, Гордостопи, Добротіли, Дударі, Лисонори та Череси заговорили всі разом.

Усі зійшлися на думці, що витівка була дуже недоречною, і, щоб оклигати від шоку та роздратування, її слід добре заїсти і запити. «Він навіжений. Я завжди це говорив», — було, напевно, найпоширенішим коментарем. Навіть Туки (за небагатьма винятками) визнали поведінку Більбо дурнуватою. На той момент більшість із них вважала само собою зрозумілим, що його зникнення було нічим іншим, як безглуздим вибриком.

Але старий Рорі Брендіцап не був такий упевнений. Ані вік, ані велетенський обід не затьмарили його розуму, й він сказав своїй невістці Есмеральді:

— Щось тут не так, дорогенька! Гадаю, цей навіжений Торбин знову кудись подався. Старий недоумок. Але чого непокоїтись? Адже наїдків він зі собою не забрав. — І голосно гукнув Фродо, щоби знову принесли вина.

Один лише Фродо не промовив ані слова. Якийсь час він мовчки сидів біля спорожнілого крісла Більбо, не чуючи ні реплік, ані запитань.

Йому, звісно ж, сподобався жарт, хоча він і знав про нього заздалегідь. Він ледве стримувався, щоби не розсміятися з обуреного здивування гостей. Але водночас він глибоко збентежився, адже раптом усвідомив, як гаряче любив старого. Більшість гостей продовжувала їсти, пити і обговорювати минулі й теперішні дивацтва Більбо Торбина; але Сумосели-Торбини пішли розлючені. Фродо вже не хотів провадити гостину. Він наказав подати ще вина, тоді встав, мовчки перехилив до дна келих за здоров'я Більбо і вислизнув зі шатра.

А Більбо Торбин навіть під час промови бавився в кишені золотим перснем — своїм чарівним перснем, який він багато років тримав у таємниці. Коли він сходив зі стільця, то надягнув перстень на палець, і відтоді в Гобітоні жоден гобіт не бачив його.

Він хутко повернувся до своєї нори і якусь мить постояв, із усмішкою прислухаючись до гамору в шатрі та до звуків веселощів на полі. Потім він увійшов, зняв із себе святковий одяг, склав, загорнув в обгортковий папір вишивану шовкову камізельку і заховав її. Опісля швиденько одягнув якесь лахміття і застібнув старий шкіряний пояс. На нього він повісив короткий меч у потертих піхвах із чорної шкіри. З зачиненої, пропахченої нафталіном шафи він вийняв старий плащ із каптурем. Плащ зберігався під замком як велика цінність, але був такий полатаний і вицвілий, що його природний колір годі було вгадати: імовірно, темно-зелений. Одяг був великуватий. Потім він зайшов до кабінету і з великого сейфа вийняв загорнений у лахміття пакунок і манускрипт у шкіряній оправі, а також великий конверт. Книгу і пакунок він утиснув до важкої, майже доверху набитої торби, яка стояла на підлозі. У конверт він кинув свій золотий перстень на ланцюжку, запечатав і заадресував Фродо. Спершу він поклав конверт на камінну поличку, та враз забрав звідти і запхав його до кишені. Тієї ж миті двері відчинились і до кімнати стрімко ввійшов Ґандалф.

— Привіт! — мовив Більбо. — Я саме думав, зайдеш ти чи ні.

— Радий, що застав тебе видимим, — відповів чарівник, сідаючи у крісло, — я хотів тебе впіймати і сказати наостанок кілька слів. Гадаю, ти певен, що все пройшло прекрасно та згідно з планом?

— Так, звісно, — сказав Більбо. — Втім, той спалах був несподіваним: я сам перелякався, а що вже казати про інших. Твоя невеличка відсебенька, чи не так?

— Певно, що так. Усі ці роки ти дуже завбачливо тримав цей перстень у таємниці, й тому мені здалося, що твоїм гостям треба показати щось таке, що пояснило би твоє несподіване зникнення.

— І зіпсувало би мій жарт. Вічно ти пхаєш скрізь свого носа, — засміявся Більбо, — але тобі краще знати, — зрештою, як завжди.