Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

— Ні. Приєдналася до них іще шістка ґномів під командою Ярпена Зігріна.

— Не знаю його.

— Але про дракона Оквіста з Кварцової гори ти чув?

— Чув. І бачив каміння з його скарбниці. Були там сапфіри небувалих кольорів і діаманти величезні, наче черешні.

— Ну так знай, що саме Ярпен Зігрін і його Гноми прикінчили Оквіста. Було про те складено баладу, але нудну, бо не моя. Якщо ти не чув — нічого не втратив.

— Це всі?

— Так. Не враховуючи тебе. Ти стверджуєш, що не чув про дракона, хтозна, може, воно й правда. Але тепер ти вже знаєш. І що?

— І нічого. Мене той дракон не цікавить.

— Ха! Хитро, Ґеральте. Бо ти й так не маєш ґлейту.

— Повторюю, мене той дракон не цікавить. А що з тобою, Любистку? Що тебе так тягне у той бік?

— Усе просто. — Трубадур стенув плечима. — Треба бути близько від пригод і подій. Щодо битви з тим драконом — буде розголос. Авжеж, я міг би скласти баладу й на підставі розповіді, але вона звучатиме інакше, співана кимось, хто бачив бій на власні очі.

— Бій? — засміявся Три Галки. — Хіба щось на кшталт різанини свині чи четвертування трупа. Слухаю і не можу припинити дивуватися. Славні вої, які мчать сюди з усіх кінських ніг, аби дорізати напівдохлого дракона, отруєного якимось хамом. Сміятися хочеться і ригати.

— Ти помиляєшся, — сказав Ґеральт. — Якщо дракон не помер від отрути на місті, то, напевне, його організм уже її переборов і дракон тепер повний сил. Зрештою, немає великого значення. Рубайли з Крінфріду все одно його вб’ють, але без бою, якщо хочеш знати, не обійдеться.

— Тож ти ставиш на Рубайл, Ґеральте?

— Ясно ж.

— Аякже, — відізвався стражник-митець, який досі мовчав. — Драконище — то потвора магічна, й не прибити його інакше, ніж чарами. Якщо хто й дасть йому раду, то це чарівниця, яка проїхала туди вчора.

— Хто? — Ґеральт схилив набік голову.

— Чарівниця, — повторив стражник. — Я ж кажу.

— Ім’я назвала?

— Назвала, але я забув. Мала ґлейт. Молода була, вродлива по-своєму, але ті очі… Самі знаєте, пане. Аж зимно людині стає, коли така гляне.

— Ти щось про те знаєш, Любистку? Хто це може бути?

— Ні, — скривився бард. — Молода, вродлива й такі собі очі. Теж мені прикмета. Вони всі такі. Жодна з тих, кого я знаю, а знаю я багатьох, не виглядає старшою, ніж на двадцять п’ять чи тридцять, а деякі ж, як я чув, пам’ятають іще часи, коли там, де нині стоїть Новіград, шумів бір. Зрештою, для чого ж існують еліксири з мандрагори [7] …для чого ж існують еліксири з мандрагори — відзначимо, що мандрагора в народних магічних віруваннях пов’язана, окрім іншого, з любовною магією (від приготування приворотних напоїв до застосування її «парфумерних» можливостей — вважалося, що запах мандрагорового листя має збуджувальний ефект). ? А мандрагорою вони ж собі й очі закапують, аби ті блищали. Як воно у баб буває.

— Не руда була? — запитав відьмак.

— Ні, пане, — відказав десятник. — Чорненька.

— А кінь якої масті? Каштановий із білою зіркою?

— Ні. Чорний, як і вона. Та оце ж, панове, кажу вам, вона дракона вб’є. Дракон — це робота для чародія. Людська сила з ним не впорається.

— Цікаво, що б на це сказав швець Козоїд, — засміявся Любисток. — Якби він мав під рукою щось міцніше, аніж чемерник та беладона, драконова шкіра вже сушилась би на холопільському частоколі, балада була б готова, а я б не плавився тут на сонці…

— А як трапилося, що Нєдамір не взяв тебе із собою? — поцікавився Ґеральт, скоса дивлячись на поета. — Адже ти був у Холопіллі, коли він вирушав. Чи король не любить людей мистецтва? З якої причини ти плавишся тут, замість того аби грати біля королівського стремена?

— Причина — то одна молода удова, — понуро сказав Любисток. — Холера б її узяла. Загуляв я, а на другий день Нєдамір і решта були вже за рікою. Узяли із собою навіть того Козоїда й розвідників із холопільської міліції, тільки про мене забули. Тлумачу це десятнику, а він знай своє…

— Є ґлейт — пускаю, — сказав байдуже алебардник, відливаючи на стіну хатинки митника. — Немає ґлейту — не пускаю. Наказ такий…

— О, — перервав Три Галки. — Дівчата з пивом повертаються.

— І не самі, — додав Любисток, устаючи. — Гляньте, який кінь. Наче дракон.

З боку березового гайка над’їжджали чвалом зерріканки, тримаючись обабіч вершника на великому, бойовому, неспокійному жеребчику.

Відьмак також устав.

Вершник носив фіолетовий оксамитовий каптан зі срібним гаптуванням і короткий плащ, обшитий соболиним хутром. Випростаний у сідлі, дивився на них з погордою — Ґеральт знав такі погляди. І не дуже їм радів.