Анджей Сапковський: Відьмак. Меч призначення

Три Галки мовчав. Ґеральт глянув на дівчат, на їхні обличчя, що раптом посерйознішали. Вея несподівано нахилилася у його бік, обійняла за шию твердою, м’язистою рукою. Він відчув на щоці її губи, мокрі від пива.

— Люблять тебе, — повільно промовив Три Галки. — Хай мене покрутить, вони тебе люблять.

— І що у тому дивного? — смутно посміхнувся відьмак.

— Нічого. Але це треба обмити. Господарю! Друге барильце!

— Не шалій. Найбільше — жбан.

— Два жбани! — проревів Три Галки. — Теє, я мушу на хвильку вийти.

Зерріканка встала, підняла з лавки шаблю, провела по залі тужливим поглядом. Хоча мить тому кілька пар очей, як зауважив відьмак, недобре поблискували, роздивляючись товстий капшук, ніхто не наважився вийти услід за Борхом, який, похитуючись, ішов до виходу. Тея стенула плечима й пішла за працедавцем.

— Як твоє справжнє ім’я? — запитав Ґеральт ту, яка зосталася біля столу.

Вея блиснула білими зубами. Її сорочка була трохи розшнурована, майже до меж можливого. Відьмак не сумнівався, що то черговий привід для провокації когось із зали.

— Альвеаенерле.

— Красиво.

Відьмак був упевнений, що зерріканка зробить скромне личко і підморгне йому. Не помилився.

— Вея?

— Гм?

— Чому ви їдете із Борхом? Ви, вільні воїтельки? Можеш пояснити?

— Гм.

— Що — гм?

— Він… — Зерріканка, морщачи чоло, добирала слова. — Він є… Най… красивший.

Відьмак покивав. Критерії, на підставі яких жінки оцінювали привабливість чоловіків, не вперше видалися йому загадковими.

Три Галки ввалився до алькова, зашнуровуючи штани, голосно віддавав накази корчмарю. Тея, яка трималася на два кроки позаду, вдаючи знуджену, роззиралася по корчмі, а купці й бокораші старанно уникали її погляду. Вея висмоктала чергового рака, раз за разом кидаючи на відьмака промовисті погляди.

— Я замовив ще по вугрю, цього разу — печеному. — Три Галки важко сів, побризкуючи незастебнутим поясом. — Намучився я з тими раками й трохи зголоднів. І я домовився про твою ночівлю, Ґеральте. Немає сенсу блукати поночі. Ще порозважаємося. Ваше здоров’я, дівчата!

— Вассехель! — сказала Вея, салютуючи йому кубком.

Тея моргнула й потягнулася, причому чималий бюст, всупереч Ґеральтовим очікуванням, не роздер сорочку.

— Порозважаємося. — Три Галки перехилився через стіл і ляснув Тею по сідницях. — Порозважаємося, відьмаче. Гей, господарю! Давай сюди!

Шинкар жваво підбіг, витираючи руки об фартух.

— Знайдеться у тебе діжа? Така, для прання, солідна й велика?

— Наскільки велика, пане?

— На чотири особи.

— На… чотири… — Корчмар роззявив рота.

— На чотири, — підтвердив Три Галки, добуваючи з кишені напханий капшук.

— Знайдеться. — Шинкар облизнув губи.

— Чудово, — засміявся Борх. — Накажи винести її нагору, до моєї кімнати й наповнити гарячою водою. Швидесенько, любчику. І пива накажи туди принести, ті три жбани.

Зерріканки захихотіли й одночасно підморгнули.

— Яку бажаєш? — запитав Три Галки. — Га? Ґеральте?

Відьмак почухав потилицю.

— Знаю, що вибрати важко, — сказав із розумінням Три Галки. — Я і сам часом маю з тим клопіт. Добре, розберемося у діжці. Гей, дівчата! Допоможіть мені піднятися по сходах!

На мосту був заслін. Дорогу загороджувала довга солідна балка, посаджена на дерев’яні козла. Перед нею і за нею стояли алебардники у шкіряних, оббитих залізом куртках і кольчужних капюшонах. Над заслоном важко вилася пурпурна хоругва зі знаком срібного грифа.

— Що за дурня? — здивувався Три Галки, під’їжджаючи ступою поближче. — Немає проїзду?

— Ґлейтє? — запитав найближчий алебардник, не виймаючи з рота прутика, якого жував — невідомо, чи то від голоду, чи щоб згаяти час.

— Який ґлейт? То що, мор? А може, війна? За чиїм наказом блокуєте шлях?

— Короля Нєдаміра, пана Кайнгорна. — Стражник пересунув прутик у протилежний кутик рота й вказав на хоругву. — Без ґлейту в гори не можна.

— Ідіотизм якийсь, — сказав Ґеральт змученим голосом. — Це ж аж ніяк не Кайнгорн, але Холопільський край. Це Холопілля, не Кайнгорн стягує мито з мостів на Браа. Що має до того Нєдамір?

— Не мене питайте. — Стражник виплюнув прутик. — Не моя справа. Мені аби ґлейти перевіряти. Якщо хочте — балакайте із нашим десятником.

— А де він?

— Отам, за садибою митника, на сонечку гріється, — сказав алебардник, дивлячись не на Ґеральта, а на голі ноги зерріканок, які ліниво потягувалися у сідлах.