Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

— Які? — Відьмак примружився.

— Ага, уся палуба була забризкана кров’ю.

Дроугард засичав і обернувся неспокійно. Зелест стишив голос.

— Було, як кажу, — повторив він, граючи жовнами. — Човен був забризканий кров’ю вздовж і впоперек. Не інакше як дійшло на палубі до справжньої різанини. Щось тих людей убило. Кажуть, морська потвора. Точно морська потвора.

— Не пірати? — тихо запитав Ґеральт. — Не конкуренти по перлах? А можливість звичайної різанини — ви виключаєте?

— Виключаємо, — сказав князь. — Тут немає жодних піратів і жодної конкуренції. А різанини не закінчуються зникненням усіх до одного. Ні, Ґеральте. Зелест має рацію. Це морська потвора, ніщо інше. Слухай, ніхто не відважується випливати в море, навіть на близькі, перевірені поля. Людей опанував блідий жах, і порт спаралізований. Навіть коги й галери з пристані не рушають. Розумієш, відьмаче?

— Розумію, — кивнув Ґеральт. — Хто мені покаже те місце?

— Ха. — Аґловаль поклав долоню на столі й забарабанив пальцями. — Це мені подобається. Це справді по-відьмацьки. Відразу до справи, без пустої балаканини. Так, це мені подобається. Бачиш, Дроугарде, я ж казав тобі, хороший відьмак — голодний відьмак. Га, Ґеральте? Адже якби не твій музичний приятель, то нині ви б знову лягли спати без вечері. Я добре проінформований, вірно?

Дроугард опустив голову. Зелест тупо витріщався перед собою.

— Хто мені покаже те місце? — повторив Ґеральт, холодно дивлячись на Аґловаля.

— Зелест, — сказав князь, перестаючи посміхатися. — Зелест покаже тобі Драконячі Ікла й дорогу до них. Коли ти візьмешся до роботи?

— З самісінького ранку. Будьте на пристані, пане Зелесте.

— Добре, пане відьмаче.

— Чудово. — Князь потер руки, знову посміхнувся глузливо. — Ґеральте, я розраховую, що із тією потворою тобі вдасться краще, аніж зі справою Ш’ееназ. Я насправді на це розраховую. Ага, ще одне. Забороняю пліткувати про цю подію, не хочу, щоби піднялася паніка більша, аніж та, яку я вже маю на свою голову. Розумієш, Дроугарде? Язик накажу видерти, тож — ані пари з вуст.

— Розумію, княже.

— Добре. — Аґловаль устав. — Тоді я піду, не заважатиму розвагам, не стану пліток провокувати. Бувай, Дроугарде, побажай нареченим щастя від мого імені.

— Дякую, княже.

Ессі Давен, яка сиділа на табуреточці, оточена густим гроном слухачів, співала мелодійну тужливу баладу, що розповідала про гідну жалоби долю покинутої коханки. Любисток, спершись об стовп, щось мимрив собі під носом, вираховував на пальцях такти та склади.

— Ну і як? — запитав. — Маєш роботу, Ґеральте?

— Маю. — Відьмак не вдавався у подробиці, які, зрештою, барда не обходили.

— Я тобі казав: нюхом чую завдання та грошву. Добре, добре, добре. Я зароблю, ти заробиш, буде на що погуляти. Поїдемо до Цідарісу, встигнемо на свято збирання винограду. А зараз — перепрошую на хвильку. Там, на лавці, я помітив дещо цікаве.

Ґеральт прослідкував за поглядом поета, але, окрім кільканадцяти дівчат із напівроззявленими устами, нічого цікавого не помітив. Любисток обсмикнув кубрак, зсунув капелюшок на праве вухо й з підскоками посунув до лавки. Розминувшись ловким фланговим маневром із матронами, які стерегли панянок, розпочав свій звичайний ритуал щирення зубів.

Ессі Давен скінчила баладу, отримала оплески, малий капшук і великий букет красивих, хоча й дещо прив’ялих хризантем.

Ґеральт крутився між гостями, чекаючи нагоди, аби нарешті зайняти місце при столі, заставленому їжею. Із тугою споглядав, як у швидкому темпі зникають маринований оселедець, голубці з капусти, варена голова тріски й баранячі котлети, дивився на роздерті кільця ковбаси й на каплунів, на січених ножами копчених лососів і свинячу шинку. Проблема полягала у тому, що на лавках за столом не було вільного місця.

Панянки й матрони, дещо зворушені, обступили Любистка, пискляво домагаючись його виступу. Любисток посміхався нещиро і відмовлявся, погано вдаючи скромність. Ґеральт, переборюючи сором’язливість, майже силою пропхався до столу.

Підстаркуватий мосьпан, який гостро відгонив оцтом, посунувся на диво ввічливо й охоче, мало не збивши з лави кількох сусідів. Ґеральт без зволікань узявся за їжу й миттю спустошив єдину миску, до якої зміг дотягнутися. Мосьпан, який пахнув оцтом, підсунув йому наступну. Відьмак із вдячністю вислухав довгу тираду мосьпана, що стосувалася теперішніх часів і теперішньої молоді. Мосьпан наполегливо окреслював свободу звичаїв як «послаблення», тож Ґеральт доклав певних зусиль, щоб зберегти повагу.