Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

— Чи мене слух підвів? — запитав Любисток протяжно. — Я — я! — маю стати другим бардом? Додатком для якогось іншого музики? Я? Я ще не впав так низько, мосьпане, щоби комусь акомпанувати!

Дроугард почервонів.

— Вибачте, майстре, — пробелькотів він. — Нічого такого я не… Тільки жона… Вибачте… Зробіть честь…

— Любистку, — просичав Ґеральт. — Не задирай носа. Нам потрібно пару грошей.

— Не повчай мене! — гарикнув поет. — Я задираю носа? Я? Подивіться на нього! А що сказати про тебе, який чи не кожного другого дня відкидає прибуткові пропозиції? Гіррікі не вб’єш, бо вимирає, войсилка — бо той нешкідливий, нічниці — бо миленька, дракона — бо кодекс забороняє. Я, уяви собі, також свій кодекс шаную! І теж його, свій, маю!

— Любистку, прошу тебе, зроби це заради мене. Трохи жертовності, хлопче, нічого більше. Обіцяю, що і я не вередуватиму при наступному завданні, яке трапиться. Ну, Любистку…

Трубадур дивився у землю, дряпав підборіддя, вкрите світлою м’якою щетиною. Дроугард, роззявивши рота, присунувся ближче.

— Майстре… Зробіть нам честь. Жона мені не подарує, якщо я вас не упрошу. Ну… Нехай буде тридцять.

— Тридцять п’ять, — твердо сказав Любисток.

Ґеральт посміхнувся, із надією втягнув носом запах їдла, яким віяло з корчми.

— Згода, майстре, згода, — швидко сказав Телері Дроугард так швидко, що очевидним стало, що дав би він і сорок, якби треба було. — А нині… Дім мій, якщо треба вам оправитися і відпочити, — ваш дім. А ви, пане… Як вас звуть?

— Ґеральт із Рівії.

— І вас, пане, зрозуміло, запрошую. З’їсти щось, випити…

— Авжеж, із приємністю, — сказав Любисток. — Показуйте дорогу, милий пане Дроугарде. І так, між нами, той другий бард — хто він?

— Шляхетна панна Ессі Давен.

Ґеральт іще раз протер рукавом срібні заклепки куртки й пряжку пояса, причесав пальцями підперезане чистою пов’язкою волосся і почистив чоботи, потерши одну халяву об другу.

— Любистку?

— Так? — Бард розгладив прип’яте до капелюшка перо білої чаплі, поправив на собі кубрак. Обидва присвятили півдня чистці одягу й надання йому сякого-такого порядку. — Що, Ґеральте?

— Намагайся поводитися так, аби викинули нас після вечері, а не до неї.

— Ти хіба жартуєш? — обурився поет. — Сам стеж за манерами. Входимо?

— Входимо. Чуєш? Хтось співає. Жінка.

— Ти тільки тепер почув? То Ессі Давен, яку звуть Оченько. Що, ти ніколи не зустрічав жінки-трубадура? А, вірно, я забувся, ти оминаєш місця, де квітне мистецтво. Оченько — здібна поетка й співачка, хоча й не позбавлена вад, серед яких наглість не є, як я чув, найменшою. Те, що вона оце зараз співає, — моя балада. Зараз вона почує за те кілька слів, причому таких, що оченьки в неї сльозитимуться.

— Любистку, змилуйся. Нас викинуть.

— Не втручайся. То професійні справи. Входимо.

— Любистку?

— Га?

— Чому — Оченько?

— Побачиш.

Бенкет відбувався на великому складі, звідки прибрали барильце із оселедцями та риб’ячим жиром. Запах — хоча й не повністю — забили, розвішавши де трапилося в’язки омели й вереса [39] … жмути омели й вересу — треба враховувати, що омела і верес, які мають сильний запах, використовувалися під час проведення захисних ритуалів, входили до рецептури з очищення територій та приміщень від злих сил. , декоровані кольоровими стрічками. Тут і там, як наказував звичай, висіли також косиці часнику, що мали відганяти вампірів. Столи й лавки, присунуті до стін, накрили білим полотном, у кутку зімпровізували велике вогнище й рожен. Було людно, але не гамірно. Понад півсотні людей найрізноманітніших станів і професій, а також прищавий наречений і кирпоноса наречена, яка не зводила з нього очей, у зосередженій тиші вслухалися у звучну й мелодійну баладу, яку співала дівчина в скромній синій сукні: сиділа на помості з лютнею, спертою на коліно. Дівчині не могло бути більше ніж вісімнадцять років, і була вона дуже худою. Її волосся, довге й пухнасте, мало колір темного золота. У ту мить, коли вони увійшли, дівчина закінчила пісню, подякувала кивком за гучні оплески, труснула головою.

— Вітаю, майстре, вітаю. — Дроугард, святково вдягнений, жваво підскочив до них, потягнув їх на середину складу. — Вітаю і вас, пане Ґерарде… Це честь… Так… Дозвольте… Вельмишановне панство, вельмишановне панство! Ото наш почесний гість, що честь нам зробив і удостоїв нас почесті… Майстер Любисток, славетний співак і віршома… поет, значить, великою честю нас почастував… Тож ми тут від честі цієї…