Марина Соколян - Вежі та підземелля

Отож, Анджине навчання почалося з того, що Мідяк його просто відлупцював.

— Невже тобі, хлопче, ніхто досі писка не чистив? — поцікавився вояк.

— Та чого ж, було, — мовив Анджа, витираючи заюшеного носа. — Тільки досі мені вдавалося бачити, куди який стусан цілить. А ви, даруйте, б'єте якось кручено...

— Кручено... Ач, який знавець! — гмукнув Мідяк. — Ну, добре, битиму дуже повільно. Дивися сюди.

І ось під оком у хлопця — свіжий синець. А Мідяк мало за живота не хапається від реготу.

— Синець — то дурниця, — потішив він Анджу. — А якби мечем? Пошматувало б тебе, хлопче, на цурки. Ну, давай ще. Дивися уважно.

За якийсь час Анджа збагнув, чого саме хотів від нього Мідяк. Не одразу, але він таки навчився ухилятись від ударів і зустрічати штурхана на півдорозі. Ціною тому був розбитий ніс, «ліхтар» під оком і незліченні синці всюди, де лише пришилася наука. Мідяк удоволено реготнув і наказав приходити завтра.

Дядько Клеч, побачивши свого помічника, мало не вдавився шматком вечірньої пайки.

— Де тебе пси ганяли, хлопче? Га? Ти собі десь кулаки чешеш, а мені — морочся за двох? Онде в другому стійлі — кінь заїжджий. Сказано — помити й вичесати, щоби був назавтра як ляля. Ну, чого став чумним стовпом?

Анджа пошкутильгав до стайні. Мідякові уроки озивалися болем, — а тут ще й конина ця, тонконога валдарська кобила, оком косить і хекає. Здалеку, видно. І герби незнайомі.

— А хто це приїхав, дядьку? — гукнув Анджа до Клеча.

— Гербів, йолопе, не бачиш? Вістовий із самого Дол-Друа.

— Ой, невже від князя?

— Ти, хлопче, ґав не лови. Бач, ледве дихає конячина. Бігла, бідака, мов на пожежу... не просто так, кажу я, не з дурної голови то все...

Анджа кивнув. Якесь негайне повідомлення від князя... Невже щось надходить — війна, холера, чи ще які державні справи?

Вивільнивши кобилу з упряжі, Анджа повів її гуляти. Пани не жаліють коней. Пани взагалі нікого не жаліють... Бо милосердя є гріх... Нібито якось так, — пригадав собі Анджа. Але щось тут купи не тулиться, — насупився він. Проте далі роздум наразі не йшов.

Іса, пастир ненароджений, мовив так, звертаючись до храмовників:

«Ваша доля — вести братів ваших крізь терни сумнівів до світла горішнього. Ви повинні навчити братів своїх чеснот, необхідних для торування шляху до спасіння. Але Небо не прийме вашого служіння, доки ви самі не викуєте у власному серці найвищі чесноти.

Чотири чесноти повинні ви віднайти в собі, чотири висоти сягнути для того, щоби відкинути земне і наповнити серце світлом. Перша чеснота — страх. Лише глибокий, правдивий страх викарбовує ту безодню, яка чекає на відступника. Адже лише той, хто боїться покарання, вартий нагороди. Страх — це вказівник, який не дозволить вам помилитися, обравши шлях, що веде до підземель. Друга чеснота — нещадність. Той, хто вміє завдавати болю, допомагає братові своєму відректися від земного, від тілесного — джерела бруду і спокус, що відвертають від правди. Третя чеснота — зневага. Обраний Небом не повинен знатися з нижчими за себе, аби не забруднитися їхніми мерзенними бажаннями, не принизити себе в очах братів та Небесних прелатів.

Четверта чеснота — зречення. Аби вірно служити Небу, ви повинні зректися задоволень, зректися надії, милосердя і справедливості, бо вони є звабливими пастками Темного, котрий чекає на узбіччі».

Зміст послання з Дол-Друа так і залишився би для Анджі таємницею, якби йому не випало визволити баронську покоївку від набридливого зла в особі алебардника на ймення Гачок. Одного прекрасного дня, який був прекрасним уже хоча б тому, що барон із невеликим ескортом відбув на перемовини до графа Морренштиба, Анджа сидів на колоді біля стайні, ладнаючи кінську упряж. Раптом його увагу привернули звуки сварки звідкілясь із-поза казарми. Анджа підійшов ближче радше від бажання покинути марудну роботу, аніж від прагнення справедливості.

— Відчепися, Гачку! — почувся з-за рогу казарми жіночий голос. — Забери свого масного писка, чуєш, ти, бидло!

Анджа впізнав Онеччин голос. Радше впізнав її інтонацію — красива дочка Чудри мусила навчитися говорити «відчепись, бидло» якомога переконливіше, аби мати змогу дійти спокійно бодай від млина до ставу. Анджа не раз чув цей її вигук і на власну адресу, та він не ображався, бо ж насправді почіплятися до Онечки було радше самоціллю, ніж способом здобути її прихильність. У Чорнобурівці так чинили всі, хто носив штани і пив злидво. Втім, наразі не схоже було, що її захисне замовляння діє належним чином.