Марина Соколян - Вежі та підземелля

— Слухай, ти, ропухо... — прошипів Онеччин кривдник. — Чого пручаєшся, мов засватана? На себе глянь, страховидло! Кому ти потрібна така, забавка розпанахана? Га? Ти мені, кралю, ще дякувати мусиш!

Ось тепер Анджа впізнав і самого залицяльника. То був алебардник Гачок, який отримав це ймення за вірність своїй гізармі, яка швидше була схожа на багор — з великим гачком, яким зручно було стягати вершника з коня, а потім добивати прицільним ударом широкого вістря. Інші вояки, насамперед вершники, не надто поважали гізарми, вважаючи їх зброєю боягузливих і підступних. Утім, Гачкові вона пасувала, як руків'я — долоні. Не був Гачок і взірцем краси та мужності — з довгими сальними кудлами та гнилими, а почасти й геть відсутніми зубами. Колись Онечка відмовила навіть синові коваля, який був шалено популярний у жіноцтва (адже до всіх своїх принад він ще й спадкоємець кузні). Зараз, однак, залицяльник був налаштований серйозно.

— Ану стій, не сіпайся, бо продовжу тобі усмішечку ще й до лівого вуха! — Гачок засміявся, втішений власного вигадкою. — Стій... Ах ти ж, курва!

Анджа, котрий спостерігав за подіями з-за рогу будівлі, побачив, як Гачок смикнув рукою і притулив до рота пальці, з яких дріботіла кров. Схоже було, що Онечка, втративши надію на замовляння, просто вкусила його за руку. Гачок, уражений такою зухвалістю, заліпив їй ляпаса. Дівчина скрикнула, вдарившись потилицею об стіну. Подальший розвиток подій уже наче не викликав сумнівів, але тут Анджа зрозумів, що спостерігати далі було б якимось збоченням. Власне, навряд чи помічникові конюха було знайоме це поняття, але його відчуття були відповідними. Він вирішив утрутитись.

— Дай їй спокій, Гачку! — мовив Анджа, підійшовши ближче.

Гачок повільно розвернувся, змірявши Анджу недбалим поглядом розпухлих від пиятики оченят. Його долоня лягла на руків'я короткого ножа.

— Згинь, бидло! Чи до Йоргового казана поспішаєш? Так, мо', підкинути?

Анджа не бачив особливого сенсу в подальшій розмові, тож просто влупив Гачкові попід ребра, а відтак зацідив ще й у писок, мимохідь дякуючи Мідякові за науку. Гачок зігнувся, свердлячи Анджу лютим оком.

— Ну, свиното, чекай... ти ще в мене дістанеш... — мстиво пообіцяв він, масуючи щелепу.

Анджа розумів, що Гачок цього йому не подарує, але наразі хлопцеві було байдуже. Йому ніколи не вдавалося загадувати наперед.

Гачок почвалав геть, і Анджа обернувся до Онечки. Вона стояла, притулившись до стіни, бліда й сувора, майже така ж гарна, як колись, навіть попри свій жахливий рубець. Її губи дрібно тремтіли. Якусь мить вона стояла так, мовби не помічаючи Анджу, потім коротко схлипнула й побігла геть, залишивши свого рятівника ошелешено проводити її поглядом.

Утім, Онечка не була аж такою невдячною. Того вечора вона принесла Анджі до стайні кошика з хлібом і кістку, на якій залишався ще добрий кусень смаженого м'яса — то був справжній скарб, поцуплений, схоже, з баронського столу. Анджа подякував і знову попросив її не тікати. Цього разу вона йому не відмовила.

Вони вибралися на хурдаж — ту напівзруйновану галерею, де Анджа любив посидіти вечорами, і там, коли загусла темрява й не стало видно облич, Онечка розповіла йому про своє життя в замку.

То була сумна історія про боротьбу за ласку барона і про те, як боротьба завершилася перемогою Онечки. Перемога, однак, не принесла їй бажаної нагороди. Черенбер, — притишивши голос, оповіла Онечка, — ще, мабуть, із часів війни в Альбігоні був неспроможний на плотську любов, тож єдиною його розвагою виявилися криваві забави, після яких більшість торувала собі дорогу на цвинтар, а щаслива меншість верталася до життя каліками. Онечці пощастило.

Нині вона була однією з покоївок, що прибирали в господі й допомагали готувати баронський харч. Її життя було низкою принижень, таких, як сьогоднішня сутичка з Гачком, але вона звикла до цього, як звикла тихо сподіватися, що якась лиха година перерве життя барона, і вона зможе прийти плюнути на його могилу. Онечка замовкла на якийсь час, а потім сказала, що, можливо, ця година не так вже й далека. Черенбер, сказала вона, щойно отримав розпорядження з Дол-Друа — збирати військо. Готується війна... і не просто війна, а Священний Похід, як тоді, до Альбігону. Саме з цим барон і вирушив до Морренштиба.

Хлопець кивнув, розглядаючи далекі схили. Війна... Що ж, можливо, бажання Онечки здійсниться. А може, і його, Анджине, бажання має такі-сякі шанси? Він знав, що мріє про нездійсненне, однак війна має властивість руйнувати звичні порядки... У ті часи нормальним було мріяти про війну. Отож, він і мріяв.