Генрі Олді - Захребетник

Двері із бляшаною «сімкою» були останніми ліворуч.

— Тук-тук!

— Хто там є?

— Це ми, ваші знайомі з цвинтаря!

— Заходити, заходити! — радісно відгукнувся морфініт. — Двері навстіж!

Апартаменти Тирулеги складалися з двох суміжних вузеньких кімнаток, розташованих «тунелем». Складалося враження, що колись тут був бічний коридорчик, з якого дбайливий хазяїн «Тихого закутка» розпорядився зробити ще один номер.

У першій кімнаті стояло охайно застелене ліжко з тумбочкою. Ловця снуллів вони знайшли в другому приміщенні. Єдине торцеве вікно було щільно зашторене. На малюсінькому столику Тирулега поставив два чималих канделябри, на шестеро свічок кожний. Підвішений над столом, у райдужній клітці, сичав і шаленів бранець-снулль, малиновий «у яблука». Його слизьке тіло бралося брижами, бліднучи й знову багряніючи. Тоді за контрастом дужче означалися білясті плями, схожі на лишаї, що в’їлися в плоть.

Мацаки конвульсивно смикалися, силкуючись розсунути пастку або дотягтися до ловця. Клацав дзьоб. Попарно блимали четверо жовтих очей: спершу ліві, потім — праві.

Задоволення від цього видовища — аж ніякого.

«Цікаво, який на вигляд отой снулль, — задумався мисливець на демонів, — що приносить мені спогади про перше, дитяче видиво пекла? Витонченіший? Страшніший? Звичайна потвора інкубоніс, чи якась тварина з відхиленнями? І головне: чи зміг би я розглядати свого снулля ось так — із бридливістю, відразою, але й і з певним науковим інтересом? Чи, може, тікав би світ за очі…»

Відповіді Фортунат не знав і знати не хотів.

— Сідати просити вас. Два крісла досить вільне.

— Дякуємо за гостинність. Що це ви робите, пане?

— Я? Я катувати…

— Катуєте впіймане чудовисько?

— Ні! Намагати себе вивчити. Кепсько одержувати… От, ви самі дивитися.

Ловець узяв лопаточку з довгою ручкою, витесану із запашного кедра. З обережністю бувалої людини він просунув її поміж пруттям «клітки» й мацаками заспокоєного снулля. Визначити, з якого матеріалу сплетено «клітку», маги не зуміли. «Треба би поцікавитися», — подумки відзначив приват-демонолог.

Снулль захвилювався.

Із бородавок тварини виступили крапельки безбарвної рідини.

— Бачити?! Злючий інкубоніс… кошмар. Мені рука обпалити! — Тирулera показав забинтовану долоню. — Отрутний піт. Чотири очі ляскай. Забагато різний чудність май. Уперше такий дрянь піймати. А я каптор іртаз… ловці снуллів понад сорок років! І — ось. Голубчики, я не знати, навіщо цей снулль. Отрута варити? Я не знати, який отрута виходити. Хто купить?

Тирулега був засмучений.

— Ви по гроші зайти? Вибачати старому дурневі, але я в страху не продати цей снулль. Заробітку нема — з чого платити десятина? Можу дати сама дрібниця — за дрібний турбота…

— Що ви, пане! — поспішив заспокоїти ловця Фортунат. — Ми зовсім не по гроші прийшли. Ви нічого нам не винні. Це взагалі не наш снулль. До речі, там, на цвинтарі… Ви нас нітрохи не потурбували!

— Навпаки, — приєднався до друга Кручек, — ми вдячні, що ви позбавили нас від цього кошмару.

Тирулега розгублено дивився на магів. Наїжачений, у чорному вбранні, він був схожий на спантеличеного ворона. Відчувалося, що старий ошелешений не менше, ніж хвилину тому, коли «катував» дивного снулля.

— Я ні крихти не розуміти. Ви казати: не наш снулль. Казати: я рятувати. А я відчувай, що ваш! І не ваш у той же час. Я старий дурник. Я один раз бачити схожий снулль. Ловити його для пан обер-квізитор фон Шмуц. Теж — свій і чужий відразу. Але той снулль — смутний. Добрий. А цей — злющий, падлюка. Ні, не розуміти я…

Приват-демонолог зітхнув:

— На жаль. Ми якраз і сподівалися, що ви нам проясните ситуацію. Снулль справді не наш. Ми просто втрапили в чужий сон. З магами таке буває.

— Так, так! — закивав Тирулега. — Чужий сон приснить! Я знати!

Фортунат потягнувся до райдужної клітки.

— Не торкати! Він печеться!

— Дарма, я звичний, — промурмотав мисливець на демонів і доторкнувся пучкою до мацака. Він чекав опіку, болю, укусу, нарешті. Але замість цього…

Наче струмом вдарили.

Брудний, вошивий волоцюга у плетенім каптурі, у драному, наскрізь провіяному вітрами плащі порпається в покидьках. Химерні металеві баки високі, доводиться ставати навшпиньки. Інакше до сміття не доберешся. Сморід, бридке місиво розповзається під пальцями. Голод терзає шлунок, груди рве пазурами надривний кашель. У коліна мовби насипали товченого скла. В душу наплювали. Туга, порожнеча, безвихідь. Позаду — сльота, попереду — лід.