Генрі Олді - Захребетник

Надгробні пам’ятники розчулено дивилися навколо, на царство спокою. Янголятка з мармуру, скорботні гранітні крикливиці, передчасно упокоєні родичі й товариші по роботі, вирізьблені з каменю та відлиті в бронзі — вони мирно стояли на постаментах, очікуючи, поки Вічний Мандрівець подме у валторну, сповіщаючи про прихід кінця часів.

— Овал Небес, гарно ж як! — радів Фортунат, дихаючи на повні груди.

Поруч, цілком згодний, пихкав друг дитинства.

— А це хто? — раптом запитав Кручек.

Венатор придивився. І справді, по цвинтарі, як очманілий, бігав чоловік у чорному. Рання пташинка, він розмахував якимсь дивовижним сачком. Мабуть, ловив метелика або цвинтарну міль. Розвівалися поли широкої одежі, миготіла сіть, укріплена на кінці довгої палиці. Чоловік лавірував у вузьких проходах між огорожами й склепами зі спритністю вродженого мешканця лабіринтів. Химерний ловець був цілком поглинутий своїм полюванням і нічого не помічав навколо.

Бентежило інше: за метеликом так не ганяються.

Точніше, метелики не літають зі швидкістю яструба і не лягають у дикі віражі.

«Меморіальний хробак? — припустив мисливець на демонів. — Ні, вони вдень не потикаються. Клопотун? Ці й удень… Ні, клопотун крав би чужі пожертви, а не стрибав із сачком. Служитель? Ловить духа-інхабітанта?»

— Божевільний?

Припущення доцента Кручека відрізнялося куди більшою імовірністю.

— Схоже…

Дивний ловець раптово підстрибнув, вихором промчав по стіні найближчого склепу, ставши схожим на таргана-гіганта, вдарив сачком навідліг, ще раз, хрест-навхрест… У сітці почалося заворушення, яке перетворилося на дику метушню, — упіймана здобич палко бажала порвати сільце.

Але маги, як і раніше, нікого в сачку не бачили.

Тим часом ловець щосили розмахнувсь і вдарив сачком об огорожу. Цього йому здалося замало. Він бив і бив, доки вміст дивної сіті не почав темніти й наливатися їдкою червоністю, набуваючи конкретних обрисів.

Із кожним новим ударом здобич проявляла себе чіткіше.

— Спрут, — гмикнув венатор. — Диви-но: летючий спрут!

— Медуза, — не погодився приват-демонолог. — Летюча медуза.

— Червона.

— Малинова.

— І білі плями, — підсумували обоє.

Та із сумнівом поцікавилися у Небес:

— Ми точно прокинулися?

Ловець рушив до них, наче підслухав розмову. Він намагався триматися в тісних проходах, ближче до стін склепів і ґратчастих огорож. Здавалося, на просторі йому погано. За віком чорний чоловік годився би магам у батьки. В ці роки самий час ловити сачком мухоморних спрутів, що мирно кружляють над цвинтарем.

Здобич він тримав на віддалі від себе.

— Добрий ранку, голубчики! З вашого дозволу, я є Ікер Панчоха-Тирулега. Це ваш!

Він виставив сачок поперед себе. У сітях борсався буйний кошмар: мацаки, штрикальця, бородавки, сисунці, жовті очища. Клацав дзьоб: такий самий, як у папуги, тільки загнутий догори. Чорнильна хмара виривалася із таємного сифона й без сліду зникала.

Маною здобич не володіла.

— Не наш, — заперечили маги, вже звикаючи говорити в один голос. — Ваш!

— Мій, — погодився літній ловець, фиркнувши у звислі вуса. Акцент і жахлива вимова виказували в ньому приїжджого. — Мій і трішечки-трішечки ваш. Ледь я усвідомлювати, куди пристосувати оригінальний снулль, я зв’язати себе з вами. І видавати десятину. Десятий частина гонорару. Ви розуміти мій зміст, голубчики?

Маги кивнули.

Не те щоб вони достеменно щось «розуміти», але гонорар є гонорар.

— Снулль! — першим зміркував Кручек. Теоретик тримав у пам’яті купу відомостей, зайвих на перший погляд, але здатних стати в пригоді підходящої миті. — Ефірний рознощик снів! А ви, треба думати, морфініт? Ловець снуллів?

Чорний чоловік засяяв від задоволення.

— Треба! Треба думати! Друзі говорити старий Ікер: на Валь-Пургалях ти могти ловити в екзипула грандіозний снулль! Рідкість! Друзі правильно говорити: я ловити й бути щасливий! Як я зв’язати себе з вами, голубчики?

— Ви хочете потім знайти нас?

— Так! Мріяти! Десятину возвернуть, по-честі…

— Десь у мене були візитні перинки, — Кручек запустив руку в кишеню сурдута. — Ага, ось вони! Беріть, пане морфініт.

— Віддяка! А вас, голубчику? Я не знати, чий снулль ловити у в’язницю…

— А я пір’їнки не взяв, — засмучено мовив Фортунат. — Гаразд, ми по-давньому.

Скривившись від болю, мисливець на демонів видер волосину зі своєї гострої борідки. Волосина була сива: Цвях узяв її зсередини, де біле пасмо ділило надвоє темний клинець бороди.