Генрі Олді - Захребетник

Він не боявся за друга. Незграбний теоретик був не такий простецький, як думав багато хто, судячи з вигляду Кручека. Але й чекати, поки сперечальники втомляться, венатор не збирався.

— А два маги вищої кваліфікації — це серйозно? І якщо один із них — винятковий практик?

Почувши репліку, що називається, «із залу», вампір притьмом обернувся. Якби на місці венатора був хтось із брокенгарців, цвинтарний лорд зачув би його наближення заздалегідь. Але чи варто говорити, що мисливці на демонів — надто, коли їм приспічить, — уміють рухатися зовсім нечутно?

— Фарте! Як я радий тебе бачити! — вигукнув доцент.

— Доброї ночі, пане! — кровожер відзначався не лише балакучістю, а й увічливістю. — Ваш профіль, якщо неважко?

— Полюю на демонів. У вільний від списометання час.

— Що було жартом? Перше чи друге?

Замість відповіді Фортунат ляснув пальцями. Загострений кілочок, вирізаний з Populus Tremula (тополі тремтячої, чи просто — осики), зі свистом пролетів над головою вампіра. Уже що-що, а викликати імперативний кіл з таємного арсеналу учень Гарпагона Понурого вмів будь-якої миті.

Вампір погрозив венаторові пальцем.

— А оце — зайве. Такі люди, як ми з вами, — на слові «люди» він трохи затнувся, — вірять один одному без зайвих… Ну що ж, коли вечеря відміняється… Добродії, дозвольте відрекомендуватися! Реджинальд фон Тирле, інфернал некорінний, кровосмок. Еталон Брокенгарца, чиста одиниця!

Останнє було мовлено з відвертою гордістю.

Вампір, чесно кажучи, не вражав. Середнього зросту, з черевцем, мокрими від вечірньої роси залисинами на скронях, не блідий, а якийсь жовтавий… Він мало був схожий на шляхетну особу з титульною приставкою «фон», елегантну навіть у посмерті. Скоріше — крамар або шеф-кухар аустерії. Віддаючи данину моді, Реджинальд носив чорний плащ на червоній підкладці. Але плащ був куций, ледве сягав колін, а підкладка вилиняла від частого прання.

— Чиста одиниця? — не зрозумів Кручек.

Фон Тирле споважнів.

— Ось уже багато років я вірою й правдою слугую мірним еталоном усім вампірам Брокенгарца. Кількість крові, споживаної щомісяця, динаміка зростання здібностей, реакція на часник, нетопиризація з огляду на процес природного розвитку, — все це відповідає еталонній одиниці! Мій склеп перебуває під охороною держави! Певна річ, гості міста не зобов’язані знати в обличчя кращих людей курфюршества…

Цього разу «люди» далися йому без зусиль.

— Повірте, я не хвалько. Це мій обов’язок — повідомити вам про свою винятковість. А також дозвольте засвідчити вам мою щиру повагу. Конфлікт вичерпано, добродії! Наближається північ, — вампір загорнувся в плащ, маючи намір піти, — я мушу покинути вас і пошукати крові та видовищ…

Мисливець на демонів заступив йому дорогу.

— Хвилиночку! Дозвольте задати одне сміливе питання. Ми з другом тут заснули учора… Так, саме тут, під козолистом. І мимоволі втрапили в чужий сон. Льох, труби, волоцюга з картатою торбою. Вибачте, що потривожили, пане… То був ваш сон?

Разюча переміна трапилася з Реджинальдом фон Тирле. До такої міри різка, що мимоволі напрошувалася думка про чари. Замість смішного, безглуздого, балакучого упирця — чистої одиниці під охороною держави! — перед магами постало живе втілення всесвітньої скорботи. Фортунат відчув навіть гострий напад докорів сумління. Хоча й не розумів, чим скривдив еталонного вампіра.

— Це підло! Це… Як вам не соромно, добродії! Реджинальд мало не плакав. Здавалося, батьки застали малолітнього сина за мерзенним, брудним заняттям; наприклад, за рукоблудством. І не просто застали, а мимоволі взяли участь.

— Ніхто не давав вам дозволу втручатися в приватне життя! Я буду скаржитися! Я… ви…

Він розвіявся туманом і згинув.

Маги не перешкоджали.

— Чим можу бути корисний?

Горбун-портьє із залишками чуприни, зализаними поперек лисини, й зіжмаканим, наче спросонку, лицем був жалюгідний. Не те, що його життєрадісний колега з «Дракона й Лілії»! Ну, та й готель — не рівня тому, де зупинилися реттійці.

На вивісці чесно зазначалося: 1,2 еталона.

— Ми хотіли би побачитися з нашим добрим знайомим, Ікером Тирулегою.

— Номер сім, — портьє, як і обіцяв ловець снуллів, тицьнув пальцем углиб темного коридору. — Пан Тирулега в себе.

— Дякую.

«Авжеж, ось вона — різниця між 3,7 та 1,2. Навіть не спитав, хто ми, — думав Кручек, крокуючи поруч із венатором у вказаному напрямку. — Не спитав: що це ви проти ночі? У книгу відвідувачів записати — навіть гадки не мав! А раптом ми — якісь лиходії? Пограбуємо старого, вистрибнемо крізь віконце — і стільки нас бачили! Дивовижна річ: відчути різницю між двома різними числами не в арифметичній площині, а в побуті…»