Генрі Олді - Захребетник

Самотність.

Смерть.

Скоріше б.

А втім, смерть — лише хвилинний перепочинок…

— Агов, ти! Ану, чвалай звідси…

— Ви… ви теж? Кепсько. Страшно. Жити не хотіти. Лягти й здохнути. Я відчув, коли він мене палити. Нічого не бачити, не чути — нудота…

Венатор лише мовчки кивнув.

Тирулега того сну не бачив, але відчуття описав точно.

— Це не людський снулль, — припинив Фортунат ходити околяса. — Він прилітав на цвинтар до вампіра. А потім, коли ми вторглися, дав спокій сплячому вампіру й вилетів зі склепу: подивитися, хто тут сторонній…

— До вампір? Я мав здогад, мав дуже кепський, злющий. Користь зовсім ніяка. Треба відпускати…

Ловець снуллів замислився. Вуса старому обвисли. Біле, борошнисте лице налилося кров’ю. Прагнення скоріше позбутися малинового снулля боролося в душі морфініта зі шляхетністю чесної людини.

— Ні, голубчики. Відпускати не можна. Знову зло нести, погань, капость. Треба вбивай, а як це робити — я не розумій. Сік із мураха душать різні снулль. А цей зараза душити, не душити — я не знати…

Старий із сумнівом похитав головою.

— Постривай. Не треба його вбивати, — втрутився приват-демонолог. — Ми хочемо спершу дещо з’ясувати… Ви не могли би потримати його в себе? Недовго, день-два! Ми готові заплатити за турботи.

Кручек виклав на стіл монету в один гривнінг.

— Що ви, що ви! Це надто багато! — замахав руками чесний морфініт. — Половина від ці гроші вистачити цілком. Я потримай!

Відвага старого ловця захоплювала. Пробути ніч у номері, де в райдужній клітці шаленіє снулль вампіра, — це вам не дружині голову морочити…

На вулиці Кручек смутно зітхнув.

— Утомився я. Старію. Ніч прогуляли, — він узявся загинати пальці, — вранці не виспався… Удень — розрахунки в Палаті. Інкубоніс на додачу… Ні, з мене досить! Піду, мабуть, до готелю.

Він і справді був змарнілий.

— Ти що, Матті? Свято ж! Вальпургіналії! — спробував розворушити друга Фортунат. — Коли ще ми сюди вдвох виберемося? Набридло пиття — ходімо на симпозіум. Сьогодні гросмейстер Клофелінг доповідає. Запереч йому, виступи в дебатах, розвійся… Ну хочеш, із дівчатками познайомимося! Он скільки їх отут, на будь-який смак…

— І не вмовляй! Жодних симпозіумів. А щодо дівчаток, — приват-демонолог значуще посміхнувся, — то це до нашого юного друга. Сьогодні йдемо з ним у Палату… Бачу, в пана Пумпернікеля вуха яскраво-червоні, хіба що дим не йде. А очі сяють. Видно, що хлопець сам не свій. І шия геть подряпана. Ну, я не витримав, переборов природну делікатність…

— Розколовся?!

— Спершу вагався, потім розповів. Мовляв, прокинувся, а з ним у ліжку — гірська левиця! Здоровецька! І нумо його облизувати!.. А язик — такий шорсткий…

Маги добродушно розреготалися.

— От! Бери приклад, Матті. Людина відчула, що таке свято!

— Ні, нам ліпше — спатоньки. Завтра — вимірювання градієнтів здобувачів. Зіпсую динамічну серію — ганьба неминуча. Ти йди, розважайся, а я — до готелю.

Хвилину-другу Фортунат стояв біля входу в «Тихий закуток», погойдуючись із п’яти на носок, і дивився вслід другові. Масляні ліхтарі, освітлюючи вулицю, кидали вохристі мазки на спину Кручека. Тінь приват-демонолога двоїлася, троїлася, рухалася по бруківці, по стінах будинків. Здавалося, проекції крокуючої людини в якусь мить починають жити власним життям. Так навіюваний сон буває настільки схожий на реальність, що їх важко відрізнити.

«Годі!»

Венатор стрепенувся. Зрештою, яке нам діло до кошмарів дрібної нежиті? Та хоч би й еталонної одиниці! А все ж він рядовий вампір, і квит! Фестиваль у розпалі, час минає, а він ще хотів побачитися з колегами. Подейкують, ніби Теофіль Ступка сформував бойовий «тягништовхай» із трикратним манозбереженням.

Може, поділиться?

Фортунат зосередився, вигнав із голови зайві думки та вийшов у ближній астрал. Ось воно, Коло Парної Дюжини. Опалесцентна корона з дванадцятьма зубцями накрила місто. Ефірні нитки обплели вулиці й площі Брокенгарца, проникаючи всюди: в готелі й аустерії, житлові будинки й крамниці. Як сигнальні павутинки, вони озивалися тремтінням на будь-який сплеск агресії. Але все було спокійно: місцеві й сторонні розважалися, дискутували, випивали й сперечалися, танцювали й робили один одному не цілком пристойні пропозиції.

Побіжним дотиком до Дюжинних зубців мисливець на демонів відшукав потрібний, вийшов із трансу й рішуче попрямував до центру міста.

Теофіля Ступку він знайшов серед учасників диспуту про міжрасові шлюби. Що тут робив Теофіль, було загадкою. Ступка був жонатий — хай на стерві, але на звичайній, людській стерві. А втім, розгадка швидко знайшлася: Ступка, який сидів неприродно прямо, просто спав. Із відкритими очима.