Генрі Олді - Захребетник

Незабаром вони пошкодували про свій вибір.

Другий погрібець був суцільно завалений мотлохом — скидався на братську могилу занедбаних речей. Дивний візок на двох колесах, схожий на дохле теля здутий диван-небіжчик, рване взуття. Вузька лежанка на коліщатах, зроблена із заліза, — поза сумнівами, інструмент для катувань. Щербаті ящики, про які поет сказав би: «кістяки трун». Гори паперу — вільгого, пухкого. Темні знаки письмен кишіли хробаками. Шпагат, мокрий і волокнистий, стягував стоси, але вони розповзалися, виверталися з пут. Навіть перетворившись на кашу, папір прагнув геть, на волю.

Було важко зрозуміти: речі викинуто чи їх зберігають про запас?

Невизначеність хихотіла з темних закапелків.

«Пусте, — шепотів мисливець на демонів. — Ну, запах, труби, пацюки. Мотлох горою. Лампада в клітчині, ліжко з металу. А примари ці — дрібниця. Не геєна, зрештою! Не Поле Голок!..»

Він дурив сам себе.

Краще б уже Поле Голок.

Не порадившись із Кручеком, венатор повернув у той бік, звідкіля несло смородом. Фортунат проминув малюсінький передбанник, де спершу спіткнувся, а там і вдарився лобом об підступну трубу, що таїлася під низьким прикілком, та опинився в третьому льосі. Тут панував морок. Нога заковзала, маг замахав руками, шукаючи рівновагу, ступнув назад і вперся спиною в стіну…

Тихий ляскіт.

Світло.

Замість лампадки зайнялася довга штуковина, схожа на гомілкову кістку Охрімана-полум’яника. Промені штуковина випускала неприємні, з мертвецькою синявою.

— Пш-ш… хр-рр… пшш-шл т-ти нах-хр…

У кутку на купі розмоклого паперу спав якийсь волоцюга.

Кволий, скоцюрблений чоловічок поворухнувся й стулив ноги в подертих черевиках. Намагаючись зберегти тепло, щільніше загорнувся в сукняний плащ. Насунув нижче брів плетеного каптурика з дірою на тім’ячку, втяг голову в плечі. Поряд зі сплячим валялася порожня сулія.

Із горлечка тхнуло сивухою.

Пацюк — чи то старий знайомий, а чи новий, хто його знає? — шмигнув над чоловічком та помчав далі по трубі. Навіть пацюкові не хотілося тут затримуватися. Фортунат мимохіть позаздрив гризунові. Він відчував: огляд, доконечний для безпечного розриву зв’язку, ще не закінчився.

— Хр-р… н… наволоч-ч…

Волоцюга сів.

Від нього відгонило хворістю, застарілим потом і перегаром. У кутиках очей засох жовтий гній. У клоччастій бороді стирчали скіпки. Чоловік чухався, лупав очима, булькав горлом і щомиті харкав прямо перед собою. Гостей він не бачив і не чув, що цілком природно для ефекту Морфініда. Венатор теж волів би не бачити бідолаху, але це вже було би неприродно.

Зайшовшись від кашлю, волоцюга зігнувся в три погибелі. Коли він випростався, плащ забруднило мокротиння. Рука відшукала сулію, хазяїн льоху припав до неї — і з відразою жбурнув, як тільки-но з’ясував, що вчора випив усе.

Сулія, ударившись об трубу, бризнула скалками.

— Чрш-ш-шо… чрт-зна-ш-шо!.. пох-х…

— Фарте! Ходімо!

— Ще три хвилинки, Матті! Я відчую, коли…

— Я й сам відчую. Просто вилиці зводить…

— Овал Небес! Якому нещасному сниться таке?!

— Авжеж, не позаздриш…

Волоцюга над силу звівся на ноги. Шкутильгаючи, як старезний кінь, котрий весь вік крутив колеса олійниці, він вибрався в перший погрібець. На ходу підставив долоню під струмок білястої пари: зібрав калюжку, витер лице. В кутку валялася картата торба. Прихопивши її, бурлака зі скреготом розчинив двері, що їх маги спочатку не помітили, і потягся кудись нагору.

Над головами магів, по той бік низької стелі, почувся тупіт і дзижчання. Звук роз’їдав мозок, немов кислота. Через хвилину почав гупати молот: рідко, але оглушливо.

— Тоді! Фарте, годі…

— Біжімо!..

Зосередившись, обидва побачили, як від їхніх зусиль жахливий льох посмикується, огортається димом і починає танути.

Прокинутися пізнім ранком?

На брокенгарцькому цвинтарі?

На вологій траві, під кущем козолисту?

О, це було кращим із пробуджень Фортуната Цвяха за все його довге й цікаве життя! Венатору важко було би сказати напевно: чим так потряс його огидний сон? Але дещо він знав стовідсотково: якби перед ним постав вибір — три візити до Нижньої Мами чи година в затхлих льохах марень — він не вагався би жодної миті.

Сонце підбилося високо. Примогильні квітники пахтіли, обдаровували чудовим ароматом. Цвіли жовтогарячий лілійник і золота ахілія, зблискував пурпур монарди, зібраної в пучечки. Синьоголівник похитував суцвіттями, укладеними у колючі приквітки — мереживні жабо — та й годі! Огорожки полискували металом і свіжою фарбою. Висіли акуратні в’язочки амулетиків; стукали на вітрі дощечки з охоронними рунами.