Генрі Олді - Захребетник

Тут віддавали перевагу важким пікам восьми ліктів завдовжки, з чотиригранним наконечником. На ратищі, пофарбованому в синій колір, посередині було прилаштовано скобу для кріплення темляка. Шаблі ж були звичайні, дуже вигнуті «адамашки» з малюсінькою гардою, яка погано захищає руку.

Якби досвідчений фехтувальник стежив за вправами, він одразу помітив би: тут у пошані «херварська» метода. Всі паради — довгі, й беруться з кінчиком клинка, зверненим униз, до землі. Природно, при такий гарді треба берегти кисть, навіть якщо проти тебе — спис, а не інша якась шабля…

— І — раз! І — два! І — три!

Підмайстер стомився чекати й узявся командувати парами. Рахуючи вголос, він прискорив темп занять — не стільки для користі тих, котрі, захопившись, перестали стежити за чистотою виконання, скільки для клієнта, — щоб, так би мовити, показати товар лицем.

— І — раз! Що скажете, пане?

Даремно він це спитав.

Джеймс оголив рапіру і жестом попросив найближчого пікінера почекати, а тоді без зайвих слів став навпроти, чемно відсторонивши учня з шаблею. Той спершу глянув на підмайстра: мовляв, чи все гаразд? — і, дочекавшись відповідного кивка, відступився.

— Ан гард, пане!

Джеймс посміхнувся й відсалютував пікінерові.

— І — раз!

Вусатий силач-пікінер, як автомат, створений умільцем-механікусом, ступив і зробив випад. Цей випад нічим не відрізнявся від сотні попередніх. Для пікінера, але не для Джеймса. Він узяв замовлену «високу приму» й замість того, щоб відступити з лінії атаки вбік, блискавично рвонув уперед, закрутився дзиґою і виніс кисть руки з рапірою вгору, ще вище, «підвішуючи» над чолом у «спущену септу».

Немов шалене веретено, оперезане сталевою ниткою, прокотилося по ратищу списа. Пікінер ще видихав фінальне «Х-ха!», а Джеймс Рівердейл уже стояв небезпечно близько до нього, і вістря рапіри загрожувало встромитися зверху вниз, у ямочку між ключицями вусаня.

— От що я скажу, пане! — підбив підсумок Джеймс.

Подумав і додав:

— Загалом — непогано. Але швидкість виконання прийому не повинна заважати учням думати. Інакше ми поспішаємо до прірви.

Остання сентенція належала дідусеві Ернесту. Пояснювати це підмайстрові хлопець уважав зайвим.

— Я рада, що вам сподобалося, — сказали ззаду.

Джеймс повернувся.

За ним, тримаючи в руках шпагу, стояла пані.

— Ходімо, я вас випробую.

Авжеж, вона висловилася саме так: випробую. Що найдивніше, це не викликало в Джеймса хвилі роздратування у відповідь. Напевно, тому, що жінка говорила коротко й діловито, як Франтішек Челліні, коли той знайомився з новим учнем.

— Я думав, це зал маестро Бернарда?

— Маестро Бернард — мій чоловік.

Пані помовчала, дивлячись строго перед собою, і уточнила:

— Мій покійний чоловік. Після його смерті всі справи в залі веду я. Вас не попередили? Якщо це вам не підходить…

— Радий слухатися вас, — уклонився Джеймс. Ситуація здалася йому потішною. — Мені все підходить. Як називати вас, маестро?

— Так і називайте: маестро.

— А поза уроками? У вас є ім’я?

— Вуча, — сухо відповіла пані зі шпагою. — Вуча Естевен.

Дивне ім’я, подумав парубок.

Рідкісне.

Вони повернулися на подвір’ячко через півгодини, розчервонілі й трохи збуджені. На першому поверсі будинку розташовувалася крихітка-зала на одну-дві пари. Джеймс і маестро Буча там легко помістилися і ще й лишилося місце для десятка парних випадів, дюжини вдалих парадів і однієї просто розкішної контратаки з опозицією.

— Я рекомендувала би вам знайти досвідченішого вчителя, — сказала Буча Естевен. — Із вашим рівнем підготовки…

Рум’яні щоки та легеньке хрипіння в голосі робили жінку не такою черствою. Та що там! Скажемо прямо, значно привабливішою. Шкода, рум’янець швидко зник, і щоки, як завжди, стали блідими, а голос знову скидався на шурхіт піску на схилі бархана.

— У мене ви мало чому зможете навчитися.

Джеймс не пожалів компліментів, запевняючи, що кращого вчителя в Бадандені не знайти. Що зал маестро Бернарда, земля йому пухом, чудовий. «Я навіть готовий заплатити наперед за тиждень занять», — сказав Джеймс.

Він не кривив душею — заплатив би хоч за місяць наперед.

Він побачив почерк.

Академічна школа: точна, розмірена, хоча без блиску. Замість блиску тут швидкість. Удари йдуть короткими, вибуховими шквалами; захисти ставляться так щільно, немов боєць дуже вболіває за недоторканність своєї шкіри. Робота шпагою — від ліктя; пальці просовують під поперечки гарди. Таку манеру чутки приписували Губерту Раптовому, герцогові д’Естрем’єр. Ковзкі переміщення. Ставка на блискавичні серії. І багато чого іншого, що ясно говорило: рябий маніяк засвоїв певні премудрості саме в залі маестро Бернарда.