Генрі Олді - Захребетник

— Клинок чотиригранний, з відкидними «пилками»…

— Отой, що на гарді?

— Сталеві кульки.

— Грановані?

— Еге ж…

— Крутиться, як вихор, стрибає, як тигр, падає, як гамаюн, стоїть, як…

— Як гора!

— Стоїть, як гора, відступає, як рак…

— Чиє тавро?

— Сеїда Бурхана.

— Не підробка?

— За підробку я курдюк навиворіт виверну…

Гільдія баші-бузуків жила насиченим життям. Навкруги снували заклопотані люди при зброї, зупинялися біля стін, де висіла зброя, заводили розмови про зброю. Тут ніхто не підвищував голосу, не робив різких рухів і не казав нічого такого, що співрозмовник міг би витлумачити як погрозу чи образу.

На перший погляд — це було найбільш мирне місце на світі.

Джеймс Рівердейл почувався тут, як удома.

— Прошу вибачити мою безцеремонність, — звернувся він до горбатого й клишоногого карлика. З одягу на карлику були тільки двоколірні шаровари: червоно-білі. — Я не заберу у вас багато часу. Не підкажете, де б мені одержати відомості про місцеві фехтувальні зали?

Карлик скинув із плеча й відставив убік палицю — величезну, вищу за нього самого, зі шпичастою «головою». Самого погляду на палицю вистачало, аби заробити грижу.

— Утомився відпочивати, еге ж, брате? — посміхнувся коротун, демонструючи чудесні зуби, нагострені за модою острів’ян Вату-Тупала. — Другий поверх, п’ята келія. Запитаєш Дядька Магому. Він тобі все, як рідному…

І карлик, виграючи м’язами, гідними Просперо Кольрауна, прудкіше від лані кинувся далі коридором. Здавалося чудом, що шпичаки палиці не зачіпають нікого з баші-бузуків, але — що було, те було.

Пригасивши почуття заздрості, негідне дворянина, Джеймс попрямував на другий поверх. Якби він зупинявся скрізь, де точилася цікава розмова, і витрачав усякий раз не більше хвилини на участь у бесіді, він знайшов би п’яту келію десь через місяць.

А так — яка година-дві, й ти на місці.

Дядько Магома виявився невеличким дідусем — жвавим, мов джин, якого тисячу років маринували у пляшці, і непривітним, мов той же самий джин. Він умів ворушити веснянкуватими вухами й кінчиком хрящуватого носа — й робив це так, що співрозмовник почувався негідником, який відбирає в поважного чоловіка останні хвилини його життя.

Дивувало, як переписувач зумів дожити до похилих років, працюючи в Гільдії баші-бузуків. Якби він був, приміром, Джеймсовим камердинером, він зайвого тижня не прожив би.

— Список фехтувальних залів Бадандена?

Переписувач пчихнув і поліз по носовичок.

— Я — Джеймс Рівердейл, віконт де Треццо, — гордовито сказав парубок. — Я бажаю витрачати свої вечори на заняття одним зі шляхетних мистецтв. Якщо ви, вельмишановний пане, неспроможні допомогти мені…

— Хто автор «Гладіаторію»? — раптом запитав Дядько Магома.

— Мій прадід Арнольд, — відповів Джеймс.

— Хто автор ілюстрацій до «Гладіаторію»?

— Моя прабаба Матильда.

Заднім числом він дорікнув собі за поспішність. Авторство Матильди Рівердейл не афішувалося поза родиною. Як і те, що прабаба, хильнувши зайвого, частенько дубасила прадіда, використовуючи для цього великий арсенал, що був під рукою.

— Як ся має ваш шановний дід, граф Ле Бреттен?

— Чудово ся має. Але я не розумію, як це стосується…

Дядько Магома дуже хитро ворухнув кінчиком носа, нашорошив вуха й одразу став схожим на кажана. Хлопець не відразу втямив, що старий посміхається.

— Уважайте, мій загонистний пане, що в такий спосіб я розпитав вас щодо рекомендаційних листів. І вони мене цілком удовольнили. Зачекайте п’ять хвилин, ви одержите вичерпний список залів. Якщо ви дасте обіцянку переказати від мене вітання вашому дідові, я додам до списку ще один папір.

— Який папір?

— Прохання від Ради Гільдії всіляко сприяти вам. Це передбачає десятипроцентну знижку оплати занять.

Вирушаючи з Гільдії зі списком за відлогою рукава, Джеймс затримався біля гільдійської «Дороги слави» — галереї портретів знаменитих баші-бузуків. Чимось виставка нагадувала пошукові пюпітри перед мушерифатом. Мабуть, манерою художника — тут, поза сумнівом, теж постарався Кемаль, небіж Азіз-бея.

На третьому згори портреті красувався Дядько Магома.

Якщо вірити підписові, шестиразовий «Золотий Ятаган», двічі «Чарівний спис», засновник турніру «Моргенштерн Бадандена», співголова Гільдії та всяке таке. За спиною Дядька Магоми художник зобразив стіни з рожевого туфу, поліровані двері, вертикальний напис, зроблений рунами, різьблені вигини даху — словом, храм, що його Джеймс упізнав із першого погляду.