Генрі Олді - Захребетник

— Венатор уже приїхав?

— Чекаємо щодня й щогодини, мій султане!

— Ну й чудово, — парубок кинув торгівцеві зброєю монету. — Дякую за таку захопливу історію! А тепер мені хотілося би почути адресу баданденської Гільдії фехтування…

— Гільдії баші-бузуків? — зрадів хазяїн. — О, це недалечко…

— Халва-а-а!

— Тихіше, дурню! Тут халви не люблять…

— Це Алі-баба, новенький… він ще не знає…

— Дізнається…

Ідучи від крамниці в Гільдію баші-бузуків, Джеймс затримався біля міського мушерифату. Будинок із трьома банями всуціль покривали дивні орнаменти — стіни й склепіння, вікна й двері декорувало якщо не монохромне мереживо, то барвистий килим або складна композиція із зірок та багатокутників.

Недарма аль-Самеді назвав орнаменти «музикою зору».

Але не любов до орнаменталістики Сходу зупинила хлопця. О, ні! Біля головного входу, неподалік від трійці змаруджених стражників, які завдяки шоломам нагадували бані мушерифату, що здумали спуститися на землю та приробити собі ноги, були виставлені пошукові пюпітри.

Із портретами зловмисників, казнокрадів і грабіжників, які повтікали від караючої десниці правосуддя.

Обличчя негідників, відображені вмілим малярським пензлем, виразно свідчили про ниці інстинкти, жахливі пороки та схильність до насильства. Чеснота злякано тікала від них, честь сахалася вбік, а совість ридала за рогом. Навіть сумніву не було, що всі вони — несосвітенні шахраї, мерзенні ґвалтівники й зрадники вітчизни.

У будь-якому населеному пункті таких — по десятеро на дюжину.

Напевно, тому їх і досі не піймали.

Згадавши розповідь зброяра, Джеймс повільно ступав уздовж пюпітрів. Від фізіономій мерзотників його нудило, але хлопець терпів. І не даремно! У центрі першого ряду він побачив свого знайомого.

Художник, намагаючись втілити в життя всі подробиці, розказані жертвами, котрі вижили, трохи перестарався. Наприклад, Джеймс не пам’ятав, щоб очиці рябого палали таким аж демонічним вогнем. І хвіст чуприни на потилиці, здається, був коротший. Навряд чи його вдалося би так хвацьки перекинути на плече, щоб кінчик звисав аж нижче грудей. І ряботиння на щоках забагато — зовні «мисливець» був схожий на роздратованого тривалим ув’язненням іфрита, як їх любив зображувати біснуватий живописець Адольф Пельцлер.

Але загалом, якщо не сікатися, — він!

Нижче чотирма мовами повідомлялося, що цей чоловік — украй небезпечний злочинець, і якщо чогось потребує, то найбільше — сокири ката. За надання відомостей про місцезнаходження — винагорода. За допомогу в розшуку — винагорода. За взяття живим або мертвим — винагорода.

Текст під рябим маніяком писав досвідчений каліграф, спеціальним «жаб’ячим письмом». Дідусь Ернест розповідав, що «жаба» — династичний шрифт баданденських тиранів. І це означало, що виплата винагороди гарантується ім’ям Саліма ібн-Саліма XXVIII.

Джеймс придивився до суми винагороди й зойкнув.

Тиран був щедрий.

— Знайомитеся з визначними пам’ятками?

Парубок оглянувся. Поряд гарцював на вороному жеребці хайль-баші Азіз-бей. Як йому вдалося під’їхати до Джеймса й зостатися непоміченим, — справжня загадка.

— У якомусь сенсі, так, — ухильно відповів Джеймс.

— Упізнали когось?

— Ні. Захоплююся малярською майстерністю. Таких портретів не знайдеш у найкращій картинній галереї Реттії. При зустрічі з художником перекажіть йому моє замилування.

— Це мій двоюрідний небіж Кемаль! — розреготався Азіз-бей, погладжуючи кучеряву бороду. — Він буде радий чути вашу похвалу, віконте! До зустрічі!

І хайль-баші поскакав геть.

Відверто кажучи, у Джеймса спершу промайнула ідея сказати Азіз-бею про знайомство з рябим маніяком — викласти все, що знав. Але до бажання особисто помститися за образу раптом додалося почуття суспільної значущості цієї помсти. Врятувати Баданден від невловного вбивці! Коли правосуддя безсиле й обмежується виставлянням пошукових пюпітрів, коли жителі злякано тремтять, переказуючи одне одному моторошні чутки; коли приїжджі, довірливі пани й пані, бажаючи відпочити від життєвих турбот, зазнають смертельної небезпеки…

Здавалося, що занепалі ідеали знову злетіли вгору, наче птиця Рух.

Та й грошова винагорода, між нами, циніками, кажучи, теж не завадила б.

— Халва-а-а!…

Один зі стражників нахилився, узяв із землі камінчик, підкинув його на долоні — й не дивлячись пожбурив на звук. Кожний, хто через мить почув скрик носія халви Алі-баби, запам’ятав надовго: біля мушерифату солодкого не люблять.