Генрі Олді - Захребетник

— Це не моє… — ледь здобувся на слова Джеймс, розгублено дивлячись на сяючого хабіба.

— Ваше, високоповажний!

— Ні, не моє!

— Насмілюся заперечити, — ваше. На жаль, речі, які ви носили вчора, стали непридатними. Тому ми роздали їх жебракам на паперті храму Страдника Гасана-огли.

— Мої речі? Жебракам?!

— Така традиція в моєму домі.

— Мій улюблений камзол! Кольору кориці! Із позолоченими гачками!

Життя хабіба висіло на волоску. Але волосок виявився міцніший сталі.

— Замість них шляхетний Азіз-бей Фатлах ібн-Хасан аль-Шох, хай живе він вічно, надіслав вам цей костюм. Як подарунок. Вам подобається?

Камзол кольору кориці потьмянів і витіснився новою пишнотою.

— Он як! Перекажіть мою якнайщирішу вдячність шляхетному Азіз-бею! Я й сам при зустрічі неодмінно засвідчу йому…

— Поміряйте, прошу вас.

Лікар делікатно вийшов.

Одежа була — наче шита на замовлення. Оглянувши себе й ледве не зламавши карк — дзеркала на веранді не виявилося, — парубок переконався, що вигляд у нього надзвичайно елегантний. Прощання з хабібом, засмученим необхідністю розстатися, тривало хвилин двадцять. Конем Джеймс не скористався: потреба їхати в пансіонат відпала, тож він вирішив пройтися пішки.

Опинившись на вулиці, він із задоволенням вдихнув на повні груди. Х-хух, нарешті ми вільні! І можемо заходитися коло справи — наближувати солодку часину помсти.

— Халва! — гукали неподалік. — Халва-а-а!

— Ас-салям-алейкум, шановний.

— Алейкум-ас-салям, мій султане.

— Ви пам’ятаєте мене?

— Звичайно! Ви були в мене два дні тому. Вирішили придбати брету? Я помітив, як ви на неї видивлялися! Старого Мустафу круг пальця не обведеш!

Хазяїн сидів за низьким столиком й апетитно поглинав мигдальну халву. Але щойно забачивши Джеймса, він підхопився із прудкістю лані, якої важко було сподіватися від власника чималого черева. Квапливо витираючи рушником масні руки, він ледь не перекинув монументальну, запітнілу зовні чашу з охолодженим шербетом.

Чаша похитнулася, розхлюпавши частину вмісту, але встояла.

— Тавро бачили? Сам Хуак Мартинедь, не хто-небудь…

— Не поспішайте, шановний. Талант Хуана Мартинця всім відомий, але спочатку я хотів би витратити кілька хвилин вашого дорогоцінного часу. Не заперечуєте?

Перебування в Бадандені встигло накласти відбиток на Джеймсову мову, зробивши її значно барвистішою, ніж звичайно. «Якщо виведеш мене на рябого — куплю брету», — подумки пообіцяв він товстунові.

— Ви хочете одержати консультацію? — здогад осяяв усмішкою хазяїна крамниці.

Він колобком котився навколо покупця. Хлопець ледве устигав вертіти головою, відслідковуючи переміщення товстуна. Слово честі, якби в зброяра в руках був кинджал, а в душі — підступний задум, Джеймсові було би непереливки.

— До певної міри. Коли я зайшов до вас минулого разу, у крамниці був ще один відвідувач. Придивлявся до мисливської шпаги. Пам’ятаєте?

— Ну так, звісно, — закивав хазяїн, скидаючись на мелінського дурника.

— Ви його знаєте?

— Кого?

Джеймс спроквола полічив до десяти.

Дуже повільно.

Про себе.

— Відвідувача, котрий цікавився мисливською шпагою, — повторив він виразно й чітко, на той випадок, якщо слух торговця Мустафи зненацька різко погіршився. — З яким ми фехтували. Чи знаєте ви цього чоловіка?

— Он воно що! Вибачте старенького Мустафу, мій султане… Стареча пам’ять має більше дірок, ніж решето! — чесно кажучи, до стариганів зброяра зачислити було важко. — Ну, звісно, не самі ви тут були. Сперечалися з хорошим чоловіком, клинки схрестили… Вах! Як зараз пам’ятаю! Він вам камзол зіпсував…

— То ви його знаєте?

— Накажіть стратити дурня, мій султане! — розгублено розвів руками товстун. — Вас добре пам’ятаю, суперечку вашу… Ні, суперечку пам’ятаю не дуже… А хороший чоловік геть вискочив із голови. Не чоловік, а дрібний гріш — раз, і в дірку закотився!

Мустафа так щиро журився із приводу своєї забудькуватості, що запідозрити його в нещирості міг лише страшенний пройдисвіт, котрий усіх міряє на свій копил. Або ж хазяїн крамниці був геніальним актором, гідним прикрашати «Неперевершений театр Стейнлессера» — трупу, яка почергово давала вистави для найвисокоповажніших осіб семи суміжних держав.

— Щось бовваніє, як у тумані… Росту він, начебто, вашого? Статурою теж схожий, моторний такий…

— Авжеж! Залисини на скронях; очі як спілі вишні…