Генрі Олді - Захребетник

А якби він спробував, приміром, відшукати (яким побитом?!) і розпитати свідків учорашнього двобою, що живуть на вулиці Малих Карбувальників?.. Про це негайно стане відомо мушерифам з Канцелярії Припинення. І навряд чи їм сподобається ініціатива гостя.

Хто винуватий? — Рябий нахаба.

Що робити? — Знайти й покарати.

Як?! — Нижня Мама його знає…

Утім, одна ниточка була. Можливо, «мисливець» — завсідник зброярської крамниці. Тоді хазяїн знає рябого. Азіз-бей не в курсі їхньої першої зустрічі, тут у Джеймса є перевага перед мушерифами.

А якщо хазяїн закриє рота на замок?

Що тоді?

Що він, Джеймс Рівердейл, уміє? У чому розбирається? Як пристосувати його вміння й знання до розшуку конкретної людини?

Він — боєць, фехтувальник. Він уміє боротися. Добре знається на зброї, на теорії та практиці ведення бою, обізнаний з різними методиками… Що це нам дає? Як володіння рапірою чи алебардою може стати в нагоді для покарання пійманого ворога, Джеймс знав. Але — в пошуку? Без гострого нюху вовкові ні до чого ікла — здобич бігає по лісах…

Стривай!

Але ж і рябий — фехтувальник! Його манеру Джеймс добре затямив. Бойовий почерк того, з ким двічі схрещував клинки, ні з чим не переплутаєш. Ось вона, зачіпка! Вчитель або школа. Зрозуміло, в кожного бодай чогось вартого бійця манера індивідуальна, але школа в ній усе одно відчувається. Син часто схожий на батька або діда.

Якщо «мисливець» місцевий…

Якщо він навчався тут, у Бадандені…

Якщо досі не залишив місто…

Занадто багато «якщо». Але шанс усе-таки є. Пройтися фехтувальними залами, нібито знічев’я. Потренуватися в кожному день-два, придивитися, а там, може, десь упізнаються знайомі навички. У цій царині Джеймсові…

Зопалу він подумав: «…немає рівних». Але скромність не дала закінчити думку таким приємним чином. Скажемо інакше: у цій царині він дещо може. На крайній випадок, якщо пошук по школах нічого не дасть, наймемо приватного пошуковця. Грошей вистачить — спасибі тиранові Саліму, нехай він живе вічно…

Отже, насамперед — до зброярської крамниці.

Якщо там не пощастить, тоді — по фехтувальних залах.

Вирішено!

— …О-о! Ваші устриці чудові!

— Устриці?

— Ох, хабібе, простіть мені неуважність! Ну, звісно ж, я мав на увазі кальмарів!

— Узагалі-то ми обговорювали особливості загострення хірургічного ланцета й порівнювали із загостренням кубачинського кинджала… Але мідії справді непогані, позаяк ви вже про це згадали. Вибачте, устриць давно не привозили — на Кафських мілинах бунтують збирачі…

Пройнятий спрагою дії, парубок ледве дочекався обіду, який подали на веранду внутрішнього дворика лікаревого будинку. Джеймсові коштувало чимало сил підтримувати застільну бесіду. Думки його витали далеко. Він відшукає рябого, припре нахабу до стінки… Ні, він не вбиватиме нападника. Але зо два шрами «на пам’ять» залишить неодмінно.

Найкраще — на обличчі. Щоб знав!

— Ви впевнені, що гострий соус із анчоусами смакуватиме до садової суниці?

— О, хабібе! Дякую вам!

— За що?

— За добру пораду!

До кінця обіду лікарів погляд, спрямований на Джеймса, зробився професійно-уважним. І хлопець, розсипаючи подяки, кинувся до дверей.

— Пробачте, хабібе, але я змушений вас покинути. На мене падуть деякі справи. Будьте такі люб’язні розпорядитися, щоб принесли мій одяг. Так, і нехай подадуть коня. Я залишу його в стайні пансіонату.

Їхати містом у подертому й закривавленому одязі, особливо вдень, не хотілося. Але другий камзол, чорний зі сріблом, а також запасні панчохи, взуття та інше чекали в пансіонаті. Замовити, щоб їх доправили в будинок аль-Басані?

Не варто. Ми й так зловживали гостинністю лікаря.

— Слухаю та скоряюся!

Аль-Басані ляснув у долоні. Через хвилину Джеймс, усе ще одягнений у блакитний домашній халат, зойкнув, не соромлячись відвертого прояву почуттів. Учорашній «шпачок» та ще двоє служок принесли на веранду, крім опаску з рапірою Рівердейла, просто всі скарби царя Шарлеманя. Чудовий новий камзол у бірюзових тонах, білосніжна сорочка з мереживними манжетами, найтонші лосини, взуванки з пряжками…