Стефани Бёрджис - Дракон із шоколадним серцем

— Знаю, — мовила Сілке задоволено. — Отже, натомість ти дещо для мене зробиш, еге ж?

Вона тицьнула великим пальцем кудись собі за плече.

— Ходімо зі мною. Це забере всього п’ять хвилин, тож твоя нова пані навіть не помітить. Вона там увихається перед кузиною лорд-мера, так підлещується, що куди там. Я бачила, як вони простують до найкрутішої чайної в цьому районі, тому її не буде ще принаймні півгодини. Це твій шанс повернути мені борг, а потім ти вже цілком і повністю належатимеш їй.

Я вагалася. Сілке достеменно щось замислила.

— Ходімо! — Сілке ще на крок відступила, запрошуючи мене за собою. — Ти що, і справді хочеш, щоб я домагалася повернення боргу щоразу, як вона відряджатиме тебе на базар!? Це ж твій шанс мене позбутися! Ти ніколи більше мене не побачиш — і я ніколи не нагадаю тобі про те, як ти була підмайстринею. Це ж саме те, чого ти прагнеш. Еге ж?

Шлунок мені скрутив раптовий біль, і я хутко схилила голову, щоб виразом обличчя не виказати себе.

— Чудово! — мовила я суворо. Відтак перехопила кошик і рушила за Сілке, понуривши голову та притлумивши емоції, поки ми проштовхувалися крізь юрбу.

Я так намагалася нічого не відчувати й ні про що не думати, що навіть не одразу збагнула, що Сілке зупинилася. Я зашпорталася й теж завмерла за два кроки від неї, а тоді помітила лукаву посмішку на її обличчі, і серце в мене зайшлося.

Ми вийшли з базару, позаду лишився останній дерев’яний рундук, і тепер ми стояли неподалік від кам’яного фонтана зі статуєю посередині. Обхопивши себе руками за плечі, я звела голову й роззирнулася, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Натовп порідшав, але тут також було чимало людей. За десять футів від себе я побачила пічку, у якій готували гарячі крепи. [13] Крепи — тонкі млинці круглої форми, які готують із пшеничного борошна, молока, цукру та яєць. Зазвичай крепи подають на десерт із вареннями, солодкими соусами й сиропами. (Прим. пер.) Пахощі цукру, полуничного джему й бананів наповнювали зимне повітря. Голуби дзьобали щось на яскравій бруківці, туркотіли, підбираючи крихти. Люди сиділи по одному й групками на широкому кам’яному парапеті фонтана, ласували смаколиками…

А просто переді мною, сама-самісінька, сиділа на краєчку фонтана Марина.

Схрестивши руки на грудях, вона дивилася на мене.

— Привіт, Авантюрине.

Сілке вхопила мене за руку, перш ніж я встигла ворухнутися. Але вона могла б цього й не робити. Тіло моє неначе перетворилося на камінь, такий самий, як той, із якого був зроблений парапет фонтана, що на ньому сиділа Марина. Я не спромоглася б утекти, навіть якби захотіла.

Але зустрівшись поглядом зі спокійними очима Марини, я дещо усвідомила. Я вже й без того достатньо набігалася. Хай там як воно буде, саме час прийняти те, що на мене чекає.

Марина кивнула Сілке. Вираз обличчя в неї був похмурий.

— Я б хотіла кілька хвилин поговорити віч-на-віч зі своєю підмайстринею, якщо не заперечуєш.

— Анітрохи не заперечую. — Сілке жартома вклонилася Марині, ліктем дала мені штурханця й зникла.

Я озирнулася їй услід.

— Сідай-но, Авантюрино, — мовила Марина.

Я повільно підійшла до неї й опустилася обіч. Камінь піді мною був холодний, остуда поймала мене крізь тонку тканину сукні, але я не нарікала. Я ж пережила вогняну кулю, яку випустив у мене рідний дідусь — того дня, коли втратила свою першу родину. Отже, і це я також переживу.

Марина кивнула на кошик, який і досі висів у мене на руці.

— Це для твоєї нової працедавиці?

Я лише мовчки кивнула, не наважуючись подивитися їй в очі.

— Гм-м-м… — Краєм ока я помітила, що вона роздивляється мою незугарну цинамонову сукню. — Що, ти й собі вирішила замаскуватися?

Я смикнула плечем і видушила над силу:

— Ви казали, що моя попередня сукня була потворна.

— Це тому, що вона мала такий вигляд, наче поряд із нею вибухнули кілька слоїків фарби, — пояснила вона. — Але принаймні вибух вийшов нівроку. То що, ти вже не намагаєшся бути інакшою?

Під Марининим пильним поглядом обличчя моє пашіло навіть попри зимне повітря. Я щосили намагалася дихати рівно й не хнюпитися. Хай там що, я більше не дозволю себе принижувати. Мені вже й без того забагато дісталося.

Нарешті Марина зітхнула й опустила руки, які досі тримала схрещеними на грудях.

— Гаразд. Я розповім тобі одну історію, Авантюрине. Але слухати маєш уважно, бо двічі я не повторюватиму. І попереджаю одразу: цю тему ми з тобою більше не обговорюватимемо.