Стефани Бёрджис - Дракон із шоколадним серцем

От була б я й досі драконом, я б зараз так плеснула хвостом об землю! Якби ж то вона знала про все, чого я навчилася і що робила в кухні Марини!

Проте наступної миті я згадала згорілі тістечка й похнюпилася. Сховавши відраховані Ґретою монети, я вирушила далі сама, і важкий плетений кошик відтягав мені руку. Ґрета ж поквапилася до подруги.

Кілька хвилин по тому я вже стояла в черзі за сиром, аж раптом щось торкнулося моєї руки. Я відсахнулася, захисним рухом затуливши таємну кишеньку в сукні, де лежали Ґретині монети…

…І аж тоді впізнала сміх Сілке.

— Оце в тебе вираз обличчя! — вигукнула вона. — Злодії, начувайтеся! Бачу, вона нарешті випустила тебе з тієї буцегарні?

— Що? — смикнулася я, коли черга зрушила з місця вже без мене.

Було неймовірно дивно бачити Сілке тут, на базарі, до якого привела мене Ґрета. Моє минуле раптом увірвалося до мого теперішнього, і вони жодним чином не пасували одне до одного. У мене аж у голові запаморочилося від самого погляду на Сілке, таку близьку, таку справжню, і спомини про останні кілька днів здалися мені сном. Вона стояла, запхавши великі пальці рук у кишені, і пильно роздивлялася мене розумними темними очима. Убрана була в зелений сюртук і штани, які здавалися б доволі стриманими… якби вона була хлопцем.

— Як ти мене знайшла? — спитала я.

Сілке знизала плечима, погойдуючись на підборах.

— Я знала, що рано чи пізно вона тебе випустить. А коли побачила, як ви удвох вийшли сьогодні з будинку, несучи кошик для закупівель, решту передбачити було неважко.

— Але ж… — Я затнулася, прикусивши язика. Посмішка Сілке стала ще ширшою, наче я все ж таки виголосила другу частину свого дурного запитання.

— Ти що, досі не второпала? Я здатна дізнатися про будь-що в цьому місті. Я вже понад добу знаю, де ти є, просто в мене не виходило тебе перехопити.

— Але нащо ти взагалі намагалася це зробити? — спитала я.

Сілке закліпала. Її посмішка згасла.

— Тобто?

Я нетерпеливо похитала головою й вийшла з черги, потягнувши її за собою, щоби опинитися подалі від жінки, яка стояла за мною. Мені зовсім не хотілося, щоб нашу розмову потім переповіли Ґреті.

Ми відійшли на три фути, загубившись у натовпі, і лише тоді я просичала:

— Нащо ти взагалі мене шукала? Якщо ти й досі полюєш на винагороду, то мусиш знати, що я не зможу тобі заплатити… — Шлунок скрутило від самої думки про це. — Горст і Марина мені більше не повірять. Жодному моєму слову.

Коли Сілке почула перші мої слова, обличчя її пополотніло. А відтак вона звузила очі.

— Ти що, і справді так вважаєш?

Ну, може, я вже й не була драконом, але це зовсім не означало, що я стала геть жалюгідною… і було б просто дурістю вивалитися горіписок перед хижаком, підставивши йому вразливе черевце. Тому я випнула щелепу й промовчала.

— Хай там звідки ти з’явилася, Авантюрино… — мовила Сілке. — Я вважаю, що велося там у вас дуже химерно. Бо я не стверджую, що гроші не мають ваги, але, до твого відома, є ще така річ, як дружба…

Я зіщулилася. Глянула на неї нашорошено, примруживши очі й притискаючи до себе Третин кошик.

Я не потребувала жодного пояснення — бо й так розуміла: я більше не подруга Сілке після того, що сталося в «Шоколадному серці», після того, як власноруч зруйнувала весь її хитромудрий план із листівкою. Якщо вона вистежила мене виключно для того, щоб про це мене сповістити, то просто змарнувала час.

Мені не потрібні були друзі-люди. Мені ніхто не був потрібен.

Вона глянула на мене й зітхнула.

— Ти що, і справді намагаєшся зараз мене переконати в тому, що краще будеш покоївкою, ніж підмайстринею шоколатьє?

Оце вже було надто дурне запитання, щоб на нього відповідати.

— До речі, а скільки вона тобі платить? — поцікавилася Сілке. — Узагалі хоч щось дає? Адже з тих чуток, що доходили до мене, вона всім своїм подружкам триндить, яка розумниця: знайшла дурнувату селючку, яка їй прислуговує й виконує всю брудну роботу задарма.

Я стиснула зуби, але нічого не відповіла.

— Чудово! — Сілке скинула руки. — Здаюся! Вочевидь, твоє життя і справді склалося якнайкраще. Нацурковувати підлогу — це, либонь, те, для чого ти народилася. Та хіба ж той смак шоколаду взагалі комусь до шмиги?

Вона схилила голову, очі в неї блищали.

— А щодо тієї винагороди, що ти мені її пообіцяла кілька днів тому…

Я розтиснула зуби, та винятково для того, щоб процідити:

— У мене немає грошей, щоб заплатити тобі.