Стефани Бёрджис - Дракон із шоколадним серцем

Проте коли за десять хвилин ми вийшли з будинку, я жадібно втягнула в себе повітря, і з моєї шкіри наче відпали якісь струпи. Сонце було таке яскраве! Усе довкола виявилося барвистим, на вулицях було повно галасливого, метушливого люду. Зусібіч линули запахи, а повітря було до болю свіже, хрустке й зимне, і в ньому вчувалися можливості, яких відтепер у мене не було. Більше не було.

Я позадкувала до дверей, досі стискаючи кошик разом зі списком покупок, який дала мені Ґрета.

— Може, мені краще залишитися й…

— Не верзи дурниць! — форкнула Ґрета й рушила попереду мене. — Зараз ти маєш цілком пристойний вигляд. Тепер, коли я переконалася, що ти можеш поводитися як годиться, немає жодної підстави, що заважала б тобі закуповуватись. Це звільнить мені час, щоб нарешті взятися за шитво. Фрідріху потрібні нові теплі домашні капці, а ще мені страшенно набридла наша стара скатертина. Я хочу вишити нову, щоб показувати її всім леді, які мене навідують. Крім того, мені треба здійснити принаймні дюжину візитів, я їх відкладала, щоб допомогти тобі призвичаїтися, тому найменше, що ти зараз можеш зробити, це допомогти мені. Поквапся, Авантюрино!

І я поквапилася. Я була вбрана в широку тьмяну, невиразно-брунатну сукню, яка належала колишній покоївці Ґрети, і в капелюшок ще темнішого відтінку, під яким сховалося моє волосся. З кошиком у руці я просто досконало зливалася з людським потоком на вулиці. Навіть хижак із найгострішим зором, промчавши в мене над головою, ніколи б не вгледів мене серед цієї отари.

Отже, жодної причини для того, щоб почуватися самотнішою, ніж будь-коли доти, у мене не було.

Коли ми дісталися базару, моя шкіра нарешті призвичаїлася до свіжого повітря й уже не відчувала його так болісно, як доти. Принаймні тут ніхто не звертав на мене уваги і жодній живій душі не було відомо про моє приниження. Марина купувала весь харч виключно на величезному критому торговищі, що пахтіло приправами, — звідти постачали продукти тільки міським кав’ярням і рестораціям. А базар, до якого привела мене Ґрета, був у яскравому, сонячному центрі Другого району — від того слизького, у береговій багнюці, де працював брат Сілке, його відділяв цілий світ. На цьому велелюдному майдані, захаращеному прилавками з полірованої деревини, не було жодного мого знайомого. Метушливі жінки тинялися галасливими купками, обираючи найкращі тканини й найсвіжіші овочі для родин. Усе, що мені треба було робити, — це тупцяти назирці за Ґретою й тягти її кошик, який ставав дедалі важчим і відтягав мені руку, а ще намагатися не слухати отой шепіт навкруги.

— …Мій кузен у своєму останньому листі писав, що бачив двох цих чудовиськ, які ширяли всього лише за десять миль від його ферми! Він розповів, що вони декілька годин швендяли туди-сюди!

— Жахливі створіння! Бойовим магам слід було б улаштувати рейд у гори й вирішити цю проблему, перш ніж вони встигнуть нам нашкодити. Я цього певна!

— Так, авжеж. Знищити їх усіх, як паразитів! Вони і є паразити!

«Не думай про це, — товкмачила я собі знову й знову. — Просто не думай».

Я зціпила тупі людські зубиська й спробувала викинути все з голови — от геть усе, аж допоки остаточно звільнила розум. Я не думала ні про що, геть ні про що… навіть коли попереду помітила групу бойових магів у чорних шатах, які гонорово крокували крізь натовп, оповиті всезагальним побожним захватом.

Моя родина зжере цих дурнуватих бойових магів, якщо вони лише спробують ужити якихось заходів.

І до того ж зарадити рідним я тепер жодним чином не зможу.

Але що нині відбувалося в нашій затишній родинній горі без мене?

За п’ять хвилин Ґреті впало в око якесь дуже знайоме обличчя.

— Овва! Отакої! Повірити не можу! — Вона звелася навшпиньки й заходилася махати комусь у натовпі. — Авантюрино, маю зараз тебе залишити, решту купиш сама. Не знаю, як їй це вдалося, але — це одна з найдавніших моїх подруг, і — вір чи ні — вона йде попідруки з кузиною самого лорд-мера! Мені конче треба піти привітатися! Може, навіть чаю разом поп’ємо!

У роті в мене пошерхло від слів «лорд-мер».

— Я не хочу…

— О, ні, не хвилюйся, тобі зі мною йти не доведеться, — мовила Ґрета. — Слово честі, нікому не захочеться знайомитися з моєю покоївкою!

Вона гучно розсміялася.

— Сподіваюся, ти не розраховуєш, що я частуватиму тебе чаєм! Ні, я збираюся навчити тебе, як його заварювати, але тільки коли переконаюся, що ти бодай трішечки готова до цього. Упевнена, потренувавшись трохи, ти зможеш стати достатньо вправною — принаймні щоб заварювати для нас чай, коли не треба буде пригощати якесь цабе…