Стефани Бёрджис - Дракон із шоколадним серцем

Я витріщалася на неї, роззявивши рота. На мить перед очима все попливло. А потім…

Несамовите й радісне драконяче ревіння вихопилося з моїх грудей. Я скинула руки, жбурнула Ґретин кошик якнайдалі, усією душею віддаючись власній пристрасті до шоколаду.

Овочі, фрукти, торбинки з крупами розлетілися навсібіч голубам на радість, а я схопилася на ноги, закинула голову й щасливо загорлала — так, що мене почула вся площа. Може, ніхто цього й не бачив, але, скинувши в повітря руки, я знала, що мій хвіст зараз несамовито хвецяє, а крила розпростерлися на всю широчінь.

Глибокий сміх Марини огорнув мене. Я підстрибнула й заходилася вигецувати біля фонтана. Голуби порснули навсібіч, а люди витріщалися на мене, тицяли пальцями й шепотілися, наче ніколи не бачили щасливого дракона.

— Це означає «так», наскільки я розумію?

Марина, досі всміхаючись, похитала головою й рушила вперед, не зважаючи на шокованих витріщак.

— Давай-но викидай свій надлишок енергії зараз, дівчинко, допоки ми не повернулися. Ніяких диких танців у моїй кухні я не терпітиму, попереджаю одразу. Останнє, що мені треба, це розгепаний посуд.

— Не хвилюйтеся. — Я поквапилася за нею із сяйливою усмішкою — і таку саму усмішку побачила на обличчі Сілке, яка вигулькнула з натовпу й приєдналася до нас. — Я такого собі ніколи не дозволю.

Урешті-решт, я була драконом. А це означало, що нічого важливішого за захист скарбниці й родини для мене не існувало, особливо тепер, коли я знала, що мало їх не втратила.

— Порозумілися? — спитала Сілке, крокуючи обіч мене. — Ну й чудово. Бо, мушу сказати, Авантюрино, мені страшенно кортить ковтнути твого гарячого шоколаду. І…

— Авантюрино? — вереск Ґрети черкнув мені по вухах. Вона пропихувалася до нас крізь натовп. — Це що ти таке коїш? Де мій кошик? Хто ці люди, з якими ти розмовляєш? — Захекана, вона врешті пропхалася до нас і зупинилася, притискаючи долоню до грудей. — Ой лишенько… — Скрушно похитавши головою, вона розвернулася до Марини, з відвертим жахом ковзнувши поглядом по сюртуку й штаням Сілке. — Не знаю, які побрехеньки оповідало вам це паскудне невдячне дівчисько, але це моя покоївка, і я не дозволяю їй…

— Власне, — мовила Марина твердо, — вона працює в моєму шоколадному будинку. Упродовж останніх двох тижнів вона була моєю підмайстринею.

— Що? — Ґрета роззявила рота.

— Не пам’ятаю, щоб я дозволяла тобі піти, чи не так, Авантюрино? — Марина звела брови.

Я всміхнулася до неї, полегшення нуртувало в моїх жилах розтопленим золотом.

— Ні, я пішла сама. Мене ніхто не виганяв.

— Отже, ти порушила свій контракт підмайстрині? Гм… — Сілке суворо похитала головою й зацокала язиком. — Магістратові це не сподобається. Що каже закон з приводу працедавців, які ошуканством примушують підмайстрів розривати контракт? — Вона безневинно схилила голову до плеча, роздивляючись Ґрету. — Там тільки штраф треба сплатити? Чи ще щось зазначено про три дні за ґратами? Геть із голови вилетіло. А ви не пригадуєте?

У Ґрети в горлі щось забулькотіло.

— Я… магістрат… що? Що?!

— Можливо, — солодкаво мовила Сілке, — ви краще просто виплатите Авантюрині гроші за цей тиждень, і по всьому?

— Я… але… Я не мушу їй платити! Я ж була до неї така добра! — засичала Ґрета. — І… ви що, сказали «шоколадний будинок»? Авантюрино?

— Забудь, — звернулася я до Сілке, похитавши головою. — От. — Я витягла з кишені ті монети, які дала мені Ґрета і які я не встигла витратити, та кинула їх їй. — Свій кошик знайдете біля фонтана. Може, голуби ще не все зжерли. А те, що зжерли, можете вирахувати з моєї платні.

— Платні? — заверещала Ґрета. — Та я ж ніколи…

— То що, готова взятися до праці? — спитала мене Марина.

Я здерла з голови капелюшок і жбурнула його на землю, продемонструвавши всьому світові своє підстрижене волосся.

— Так!

— Ням-ням, — пробурмотіла Сілке й усміхнулася, наче вже занюхавши гарячий шоколад.

Утрьох ми пішли геть, лишивши напризволяще Ґрету, яка щось безладно белькотіла в нас за спинами.

Коли після трьох днів відсутності я увійшла до «Шоколадного серця», яскраве сонячне світло, що лилося крізь шиби, так підсвічувало червоно-золоті стіни, наче вони були пойняті полум’ям. Тут було так тепло й затишно, що я навіть не одразу збагнула, що всі до одненького столики в залі стоять порожні.

Двостулкові двері, що вели до кухні, рвучко розчахнулися, і крізь них увірвався Горст — із вибалушеними очима, вишкірившись у широчезній усмішці… аж потім побачив, хто прийшов.