Стефани Бёрджис - Дракон із шоколадним серцем

Упевненістю в собі.

Отже, я розкрила серце й розум і дозволила виплеснутися на мене полум’яною хвилею всім іншим спогадам: усім цим споминам, які впродовж останніх двох тижнів я щосили намагалася придушувати. Пам’ять про луску й пазурі, про впевнену безмежну міць, цю найважливішу частину власного єства, яку так боляче було втратити. Я була замкнула ці спогади глибоко в пам’яті, тож раніше вони приходили до мене лише в снах. Це були спомини про того дракона, яким я колись була… ні! Я ж усе одно й досі залишалася драконом, там, глибоко всередині.

Я — найлютіша істота в цьому місті.

Я саме така.

Ґрета дуже помилялася щодо мене, страшенно помилялася. Але я й сама схибила, бо дозволила собі повірити їй. Я схибила, бо занепала духом і дозволила закути себе в кайдани лагідних, жорстоких, насмішкуватих слів і отруйних жалощів — їхня гіркота була їдкіша за будь-яку приправу на Марининій кухні.

Я не була тією безпорадною істотою, на яку перетворила мене Ґрета за останні кілька днів. Але їй удалося це зробити лише тому, що десь усередині, у глибині серця, я боялася, що саме такою й стала після перетворення. Я дивилася на своє жалюгідне людське тіло з відчаєм. Глибоко в душі я вірила, що я цілковита невдаха, як і вважали мої рідні.

Більше такого не буде!

Я була підмайстринею шоколатьє в найкращому шоколадному будинку Драхенбурґа. Я була драконом і людським дівчам водночас.

Я була краща, ніж доти.

Я була собою.

Я перемішала останні інгредієнти, і впевненість, яку відчула, зробила мої рухи вправними й меткими. Я можу стати ким захочу, і так буде завжди.

І з цією впевненістю до мене нарешті прийшов мир.

Коли шоколатьєре була готова, я взялася неквапливо працювати збивачкою, щоб зробити шоколадний крем досконалим. Під пильним поглядом Марини я перелила його до порцелянової філіжанки. Відтак простягнула філіжанку Сілке, яка саме завершила мити посуд і вже чекала — але, на мій подив, подруга похитала головою й відступила на крок.

— Я вип’ю другу філіжанку, — мовила вона. — Тобі ж так і не вдалося скуштувати свого шоколаду минулого разу. Буде чесно, якщо цього разу ти питимеш перша.

Я звела очі на Марину. Вона кивнула, ледь смикнувши кутиком вуст.

— А як іще ти вчитимешся? — спитала вона. — Тобі доведеться куштувати все, що приготуєш, щоб дізнатися, на що ти здатна.

Я здатна.

І, можливо, — якщо я впоралася непогано, — це подарує мені сміливість зробити ще дещо: нарешті розповісти моїй новій родині всю правду про те, хто я є, — там, усередині. Я обхопила руками філіжанку й відчула, як її тепло розливається крізь мої долоні всім моїм маленьким — але не жалюгідним! — людським тілом. Примруживши очі, я піднесла філіжанку до вуст.

Дзвіночок над дверима задзеленчав, не встигла я й ковтнути. Я вирячила очі й опустила філіжанку. Відвідувачі? Судячи з раптово скам’янілого обличчя Марини, вона подумала про те саме.

Сілке потягнулася до вічка в стіні, але, перш ніж вона встигла доторкнутися до тарілки, за якою воно ховалося, двері в кухню розчахнулися.

У дверному отворі з’явився високий худий хлопчак: дуже смаглявий, в окулярах і з виряченими наляканими очима. Горст квапився за ним. Він розтулив рота, наче збираючись спитати хлопця про щось, але той заговорив першим.

— Сілке! — Він ухопився рукою за одвірок, наче боявся не втриматися на ногах. — Не можу повірити, що нарешті тебе знайшов! Я тебе всюди шукав!

Еге ж. Тепер я його впізнала: це був брат Сілке.

Та насупилася.

— Дітере, на Бога! Що сталося? Я ж сказала тобі, що не допомагатиму в ятці, аж допоки…

Хлопець нетерпляче змахнув вільною рукою.

— Байдуже, — мовив він. — Тепер це не має значення. Мені треба було тобі сказати… попередити вас усіх…

Його нажахані очі за вузькими скельцями окулярів глянули на нас із Мариною — наче паніка, яка жила в його нутрі, була завеликою для нього самого.

— Ви й самі їх побачите, якщо вийдете на вулицю. — Дітер тремтливим пальцем тицьнув у бік вітрини кав’ярні. — Перші чутки з’явилися півгодини тому. Я спочатку не повірив. Ніхто не повірив. Але вони ширяться так швидко, що помилки бути не може… І порятунку також… — Він важко глитнув. — Сховатися вже ніхто не встигне.

— Від чого сховатися? — Горст ухопив Дітера за плече й струснув його. — Ти про що, малий?

Але я вже здогадалася — сама не знаю, яким чином.

— Дракони, — прошепотів Дітер. — Ціла зграя. Вони летять з боку гір, просто до Драхенбурґа.