Стефани Бёрджис - Дракон із шоколадним серцем

— Це ж який телепень зголоситься покинути власні скарби? — Я зневажливо похитала головою. — Нісенітниця якась.

Навіть людці не можуть бути аж такими дурноверхими, щоб полишати напризволяще свої сховки, еге ж?

— Отже, схибила… — Сілке здавалася потішеною. — Гм… подивимося… — Вона швидко повела мене вулицею, граційно петляючи між численними перехожими. — Тоді, можливо, ти насправді перевдягнена шляхтянка, і…

— Тобі що, більше робити нема чого, окрім як вигадувати про мене якісь казочки? — спитала я. — Може, краще й надалі продаватимеш одяг сільським дівчатам?

— Я шматтям цілими днями точно не торгую, — мовила Сілке. — Це робота мого брата. Дітер просто обожнює сидіти на місці. А мені більше до вподоби бігати й дивитися, що відбувається в столиці. А ти достоту найцікавіше з того, що тут сталося останнім часом.

Мугикаючи щось собі під ніс, вона погойдувалася на підборах — ми зупинилися на розі, пропускаючи вервечку карет. Коні роздратовано іржали одне на одного, розлючені люди сварилися, аж раптом на обличчі Сілке з’явилася якась збуджена посмішка.

— Збагнула! Либонь, ти перша людина, яка втекла з підземного королівства фейрі [7] Фейрі — у міфології європейських народів збірна назва усіх надприродних створінь (ельфів, фей тощо). в Ельвенвальді, і саме тому тобі невтямки, як усе ведеться тут, у нормальному світі.

— Що?! — Карети нарешті проминули, але я не зрушила з місця. У мене аж щелепа відпала. Я дивилася на супутницю, розриваючись між недовірою й дедалі дужчою люттю. — Ти справді вважаєш, що в мене є щось спільне з фейрі?

Певна річ, дракони трималися якнайдалі від людей, але фейрі ми просто ненавиділи. Вони, либонь, не потикалися на землю вже сотню років, та мої родичі й досі переповідали, як їх дратували ті малі вишкребки.

Серед людей лише декілька найнебезпечніших уміли користуватися магією, але у фейрі чарів було хоч залийся, вони аж світилися в них під шкірою, наче якесь внутрішнє полум’я. А ще вони просто обожнювали влаштовувати всілякі капості, особливо драконам. Єдина гожа річ, яку вони зробили, як завжди казав дідусь, — це те, що врешті-решт сховалися під землею, і нам уже не доводилося їсти їх, аби бодай у такий спосіб позбутися. Мабуть, на смак вони були просто жахливі.

Сілке захоплено розсміялася, глянувши на моє розлючене обличчя.

— Отакої! Що, я нарешті спромоглася привернути твою увагу? — Вона смикнула мене за руку, підштовхуючи до дороги. — Якщо й справді хочеш, щоб люди припинили сушити собі мізки над тим, звідки ти родом, то, між іншим, тобі варто поміркувати над тим, аби змінити не лише одяг. Де це чувано, щоб дівчинку звали Авантюрина? — Вона похитала головою, очі лукаво зблиснули. — Знаю! А що, як ми назвемо тебе Евою? Красиве ім’я, звичайне, без жодної таємниці. Ну точнісінько як ти любиш, еге ж?

— Агр-р-р! — заскреготівши зубами, я висмикнула руку й потупцяла на інший бік вулиці, повернула за найближчий ріг, куди показала Сілке… а відтак прикипіла до місця: до мого носа долинув запаморочливий аромат.

Отам!

— Третій район! — радісно оголосила Сілке. — Ми вже майже дісталися!

Однаковісінькі жовто-білі будівлі Першого району лишилися позаду, їх змінили споруди найрізноманітніших відтінків. Вузенькі рожеві будиночки стояли, притиснувшись до яскраво-блакитних, жовтих чи зелених, і всі вони здіймалися високо до неба, а на перших їхніх поверхах були крамниці. Джерело запаморочливого аромату було всього за декілька дверей від нас і вабило до себе обіцянкою дива.

Проте ніякого шоколаду я не бачила — тут були самі люди, вбрані так само химерно, як і в Першому районі. От хіба що вузли в чоловіків на шиях були ще вигадливішими, а жіночі спідниці виявилися ще ширшими.

А ще всі ті вбрані в сукні жінки мали довге волосся. Чому я раніше цього не помічала? Я ж так намагалася набути пристойного вигляду, що аж придбала новий одяг! Хтозна, може, я власноруч усе зруйнувала, дозволивши відчикрижити собі волосся?

Щось дуже дивне відбувалося в мене всередині, коли я роздивлялася тих довговолосих жінок. Груди мої щокроку наче стискалися дужче й дужче, і дихання вже не вміщалося в них. Ба більше, щось швидко й важко затремтіло в горлі, наче маленька пташка застрягла там і тепер несамовито намагалася виборсатися назовні.

— Шоколадний будинок отам, попереду, — звернулася до мене Сілке. — Ходімо, Таємнича-Авантюрино-Нізвідки. Нас ніколи не впустять усередину, до їхніх бундючних відвідувачів, але, якщо ми вже прийшли, можна принаймні у вікно зазирнути.