Стефани Бёрджис - Дракон із шоколадним серцем

Мозок мій, утім, гарячково метикував. Поки вона вела мене крізь натовп, легко й упевнено прокладаючи собі шлях, я запам’ятовувала кожен поворот, усі орієнтири. Зворотний шлях я подужала б знайти навіть у темряві. Може, у людській подобі я й була маленька, але я все одно лишалася найнебезпечнішим створінням у цьому місті.

І менше з тим, у мене аж серце впало, коли я побачила сукню, яку обрала для мене Сілке.

— …Ти ж це не серйозно?

Ми стояли серед якоїсь місцини, яку Сілке назвала «торговищем». Розляглася вона десь за півгодини пішки від того місця, де я залишила майже все своє волосся. На відміну від гонорових жовто-білих крамничок центру Драхенбурґа з їхніми однаковісінько пофарбованими стінами й скляними дверима, торговище було просто неба. Якісь ганчір’яні ятки й старезні дерев’яні рундуки тіснилися уздовж брудного берега довгої брунатної ріки. На цих рундуках лежали товари на продаж. А сукня, яку Сілке так гордовито витягла, була майже така сама неохайна, як і та ріка.

— А що з нею не так? — вимогливо спитала моя знайома. Вона ніжно провела пальцем по темно-брунатній згортці. — Плям нема, проріх також. Ще й фасон лише минулорічний. Та вона ж…

— Мені треба мати пристойний вигляд! — вигукнула я. — А ця сукня… вона така… нудна.

Сілке завела очі.

— Пристойно — це і є нудно, — мовила вона. — Ти що, і досі цього не збагнула?

На той час я вже припинила лякатися, коли люди заводили очі. Я схрестила руки й випнула підборіддя — так люди робили, коли хотіли здаватися значливішими.

— Я не можу таке вдягти, — мовила я твердо. — Мені потрібен кольоровий одяг.

Жодний дракон у світі не сприйняв би мене всерйоз, якби я убралася в одноманітний, без жодного візерунка, брунатний стрій. Мені кортіло демонструвати всім, хто мене побачить, власну силу, а не ховатися, як отарна тварина, намагаючись розчинитися в довкіллі.

— Гаразд, — важко зітхнула Сілке. — Але, як на мене, ти припускаєшся серйозної помилки.

— Справді? — Я пильно глянула на неї, а тоді звела очі на смаглявого самця — трохи старшого, однак іще не чоловіка — який стояв за низеньким рундуком, де Сілке знайшла цю сукню. Мені дедалі краще вдавалося помічати різницю між людьми… але і їхню схожість також. — Знаєш, що я оце думаю? Мені здається, що ця крамничка належить твоїй родині, і ти зараз саме намагаєшся ошукати мене, щоб привласнити всі мої гроші.

Сілке розширила очі й хутко зиркнула на істоту чоловічої статі, яка саме обслуговувала іншого клієнта, рухаючись так швидко і граційно, як і сама Сілке. Потім вона розреготалася й посміхнулася якоюсь геть іншою посмішкою, зовсім не схожою на ту, яка була на її обличчі цілий день.

— А ти не така вже й простачка, еге ж, сільське дівчисько?

— Моє ім’я Авантюрина, — повідомила я їй.

— Достеменно не місцева, — посмішка Сілке стала ще ширшою. — Але байдуже. Сюди приїжджають люди з усіх усюд. Навіть наша королева-небіжчиця прибула з-за моря, коли багато років тому стала дружиною нашого короля. От проживе твоя родина тут одне покоління — і ти стаєш місцевою, як я, і як наша кронпринцеса… — Вона впевнено кивнула. — Отже, Авантюрина, тепер давай відверто. Це сукня доброї якості, і я навіть можу скинути дві марки — на знак особистої до тебе приязні. Але на всіх інших ятках я тобі не допоможу, бо жодна з них не належить моїй родині.

— Гм-м… — мовила я скептично і роззирнулася, щоб глянути на інші рундуки й столи уздовж берега. — Краще я спочатку з’ясую, скільки саме коштують інші сукні, перш ніж повірю, що твоя й справді дешевша.

— Швидко вчишся, — зітхнула Сілке, але я не могла не помітити мимовільного захвату в її голосі. Коли вона вважала мене легкою здобиччю, я була їй не до шмиги. А тепер, коли я нарешті показала зуби, вона мене вподобала. Однак річ у тім, що й вона припала мені до душі. Мені сподобалося, як вона порушувала людські правила поведінки, вбираючись у чоловічий одяг, мені припали до серця її сила та рішучість, хоча вона й спробувала була скористатися ними задля того, щоб ошукати мене. Хай вона й була людина, але в ній достеменно було щось драконяче. Дракони завжди так само несамовито відстоювали свої родини. Добре було б улаштувати з нею жартівливий двобій, якби в нас обох, як годиться, були зуби й пазурі…

А наразі я широко всміхнулася їй — для людей це було те саме, що для дракона розправити крила й продемонструвати всю лусочку.

— Тоді побачимося, — мовила я. — Але тільки якщо я не знайду дешевшої сукні деінде.