Стефани Бёрджис - Дракон із шоколадним серцем

— Гаразд, — мовила Сілке, а відтак примружилася. — Але затям, ти все одно тут новачок, а дівчинці самотою в цьому місті важко. Тобі б не завадила подруга, яка допомогла б призвичаїтися.

На мить я задивилася на зухвалий, драконячий вигин її шиї, уже ладна піддатися спокусі. Аж потім вчасно схаменулася.

Ніколи не довіряй людині!

Якби ж то мені потрібні були докази дідового правила, Ґрета сьогодні вранці надала мені їх аж із верхом. Де б я зараз була, якби виявилася достатньо дурноверхою, щоб повірити першим людям, що трапилися мені на шляху? Тим, які привезли мене до міста? Я згадала нудотно-солодкавий голос Ґрети, яка наспівувала щось мені у вухо, міцно вчепившись у моє плече, — і насилу придушила гарчання. А відтак розвернулася й пішла, лишивши Сілке на безпечній відстані за спиною.

Драконам не потрібні друзі-люди.

І я таки не помилилася. На інших ятках вбрання було дешевшим.

За двадцять хвилин я вже перебралася в яскраву золотаво-пурпурову сукню, спідниця в якої до того ж виявилася не такою вже й широчезною. Мені, щоправда, довелося засукати рукави, щоб вони не затуляли пальці й не заважали, але коштувала ця сукня десять марок. А за ще п’ять я купила новеньку пару яскраво-червоних черевиків, щоб захистити ноги. Ба більше, я навіть протерла руки й обличчя приємною вологою тканиною, а ще в мене залишилася одненька сяйлива срібна монетка на потім. Я загорнула її у своє колишнє срібно-багряне вбрання й запхала цей згорток під пахву.

Власник крамниці, який продав мені сукню й черевики, замислено глянув на мене, коли я вже збиралася йти.

— А знаєш… якщо тобі треба кілька зайвих марок, я б залюбки купив оту кумедну червоно-срібну штукенцію, щоб тобі не довелося її з собою тягати. Вдягти таке ніхто не зголоситься, але візерунок нівроку, можна вирізати й пустити на клаптя.

Вирізати?! Я міцніше затиснула щільний згорток. Це все, що в мене залишилося від моєї прегарної срібно-багряної луски! Кожен яскравий фрагмент візерунка на цій одежині був відмічений вигнутою лінією, яка демонструвала вигин моїх лусочок. Тут навіть були всі мої колишні шпичаки. Вони перетворилися на вервечку срібних гачечків на спині, які скріплювали одяг, коли я його вдягала. Я глянула на тканину-лусочку, і моя чутлива, вразлива людська шкіра взялася гарячими сиротами від пальців ніг аж до потилиці. Раптовий грім вдарив у вухах. Це була луна того несамовитого гарчання, що застрягало в моїх грудях від часів перетворення. На цьому вбранні була моя лусочка. А ця людина хотіла його знищити?

— Ніколи! — гримнула я.

Я розвернулася, притисла до грудей рештки мого минулого й вирушила шукати власне майбутнє.

У шлунку несамовито бурчало, коли я крокувала вузькими велелюдними вуличками драхенбурзьких околиць. Я не зважала на його скарги, так само, як і на гострий дошкульний біль у вкритих саднами й пухирцями ступнях, і навіть на те, як нили оті жалюгідні м’язи на моїх людських ногах. Пахощі смажених ковбасок долинули до мене з пічки вуличного крамаря, оповивши спокусливою духмяною габою, але я опанувала себе й заходилася дихати ротом, щоб у такий спосіб обдурити власний нюх. Крамар, який стояв біля іншої пічки трохи далі по вулиці, продавав якийсь химерний закручений хліб. Він називав ту штукенцію плетеником, і я ковтнула б її за мить, але натомість змусила себе пройти повз, навіть не сповільнивши крок. Угледівши за дві хвилини чергову пічку, цього разу з вафлями, я навіть стримала розпачливе гарчання, хоч як воно силкувалося вихопитися з горла.

У мене залишалося тільки п’ять марок, отже, марнувати їх я не збиралася. Я була могутній, лютий дракон — навіть попри теперішні мої проблеми з подобою, — і я здатна була контролювати себе, хай там що про це думають матінка і Яспис. Але мені страшенно кортіло, щоб усі коняки, які траплялися мені на шляху, не видавалися аж такими смаковитими.

Діставшись нарешті ширших, охайніших вулиць неподалік від перших двох шоколадних будинків, я вже так утомилася опановувати себе, що аж захекалася. Скрегочучи зубами, я щосили стримувалася, щоб не накинутися на першого ж, хто втрапить на очі, і не вкусити його. Якісь химерні краплини вологи проступили в мене на шиї й чолі. Коли троє поспіль людців злякано порснули вбік, ледь мене забачивши, я примусила себе зупинитися й відхекатися.

Пристойно. Я мала здаватися пристойною, а не застрашливою. Навіть шоколатьє із найширшими переконаннями не зголоситься взяти на роботу підмайстриню, яка має такий вигляд, наче ладна зжерти всіх довкола — хай навіть так воно і є.