Стефани Бёрджис - Дракон із шоколадним серцем

Нас ніколи не впустять усередину.

Ноги відмовлялися йти, коли я спробувала зрушити з місця.

Що сталося з моїм новим тілом? Я потерла рукою груди, намагаючись повернути змогу нормально дихати. Але моє маленьке нове серце так несамовито калатало під долонею, що я одразу зрозуміла: з ним сталося щось жахливе. Невже людські серця часто виходять з ладу без жодної на те підстави? Що буде, якщо серце просто вибухне в мене всередині, — от просто зараз, коли я стою лише за декілька дверей від джерела цього запаморочливого шоколадного аромату? Я що, тоді ніколи вже не скуштую шоколаду?

Аж раптом мені спало на думку, що я ніколи більше його не скуштую й у тому разі, якщо охоронець у шоколадному будинку побачить моє закоротке волосся й просто випровадить мене геть без зайвих розмов. Тоді я вже точно не матиму куди податися, і жодного шоколаду вже не буде ніколи, і…

Ой лишенько…

Я заточилася й упала. Обхопивши коліна руками, я марно намагалася вдихнути на повні груди.

— Авантюрино? Що таке?

Голос Сілке лунав наче здалеку, наче з відстані в багато миль від мого тіла, яке відмовлялося працювати як годиться.

Ні, ні, ні, цього не може статися!

Я не дозволю своєму новому тілу все зіпсувати! Тільки не зараз! Я ж лише за кілька кроків від моїх сподівань на майбутнє! З усіх тих випадків у моєму житті, коли мені потрібні були здоров’я й сила, зараз був найважливіший.

Мені треба було мати вигляд і діяти, наче нормальна, пристойна людина. Мені треба було…

— …І щоб більше сюди не потикався! — гримнув жіночий голос десь попереду.

Я рвучко скинула голову. Високий блідий хлопчак щойно вилетів з-за тих самих дверей, за якими таїлися райські пахощі. Мій шлунок стиснувся, коли я подивилася на цього хлопця. Від вишуканого вузла на шиї до нудних темних штанів — він був найпристойнішою людиною, яку я сьогодні бачила. І його все одно виштовхали на вулицю?..

У мене жодного шансу.

Але ж ні! Цей хлопчик вибіг на вулицю сам, а тепер розвернувся та вгатив кулаком у двері.

— Я більше сюди не поткнуся, навіть якщо ви мене благатимете! Ви найнерозважливіша шоколатьє в цьому місті! Вам байдуже до всього, окрім ваших дурнуватих правил, і…

— А ти й гадки не маєш про те, що таке чудовий шоколад! — гримнув голос. — Узагалі не слід було тебе наймати! Тобі треба лише, щоб про людське око все нормально було, а на якість начхати!

— Ха! — Хлопчак гордовито задер підборіддя, розправляючи зелену маринарку. [8] Маринарка — легкий чоловічий піджак. — Не дивно, що ніхто зі шляхти сюди не вчащає через оці ваші вибрики! Та ви за півроку взагалі зачинитеся, і це ще як пощастить! Навіть швидше зачинитеся, якщо я розповім дядечкові, як ви… заразо! — Він заледве встиг ухилитися, коли щось пролетіло в нього над головою.

— Я вам цього не подарую! — заверещав хлопчак і, затуляючи голову обома руками, порснув геть. — І моя родина також! Та ніхто з бомонду [9] Бомонд — вишукане аристократичне товариство. ані до вас, ані до вашої бісової діри-в-стіні більше навіть не ступне!

Люте гарчання без слів ринуло з дверного отвору просто в спину хлопчиськові, який помчав геть і зник за рогом.

— Фью! — Сілке негучно присвиснула. — Либонь, нам краще зачекати хвилину чи дві, перш ніж зазирнемо у вікно, як гадаєш? Чи попитаємо долі в іншому шоколадному будинку?

— Жартуєш? — Я похитала головою, виструнчуючись. Серце трохи вгамувалося. Я знову могла дихати. І з грудьми знову все було гаразд. Насправді, я почувалася просто чудово. — Та це ж просто дивовижно!

Я не знала, що змусило моє людське тіло на кілька хвилин схибнутися, але оте гарчання, яке пролунало із крамнички, я впізнала одразу. І мені страшенно кортіло якнайшвидше побачити того, хто його видавав.

— Та ти божевільна! — витріщилася на мене Сілке. — Не дивно, що ти мало не знепритомніла! Може, давай я відведу тебе назад до базару? Знайдемо тобі щось попоїсти, погомонімо про те, звідки ти насправді, а тоді…

— Ні.

Я розгорнула своє вбрання-лусочку й витягла єдину срібну монетку, яка в мене залишилася.

— Дякую тобі за допомогу, — сказала я, простягаючи їй монету. — Може, ще колись побачимося.

— Я не можу це взяти! — Сілке злякано замахала руками й відсахнулася від моєї простягнутої до неї долоні. — Це ж усе, що в тебе залишилося! Ти що, забула? І хай там як, це забагато! Я ж усього лише показала тобі дорогу до шоколадного будинку цієї вар’ятки!