Эрин Хантер: Вогонь і крига

Сіросмуг підійшов до Вогнесерда, штовхнув його і показав носом уперед. На видноколі зайнялась помаранчева заграва.

— Раді бачити світанок, ви двоє?

Глибокий нявкіт Білошторма застав Вогнесерда зненацька. Він не помітив, як великий білий вояк наблизився. Вогнесерд і Сіросмуг разом кивнули.

— Все гаразд, ви вже можете говорити. Ваше чатування закінчилося.

Голос Білошторма звучав тепло. Вчора він із Вогнесердом і Сіросмугом пліч-о-пліч бився з Тіньовим Кланом. Тепер у його погляді, зверненому на них, читалася повага.

— Дякую, Білошторме, — нявкнув Вогнесерд. Він підвівся і розпрямив по одній закляклі ноги.

Сіросмуг також встав.

— Бррррр! — нявкнув він, обтрушуючи паморозь зі свого хутра. — Я вже думав, сонце ніколи не зійде!

Із новацького лігва пролунав скрушний голос:

— Слова великого вояка!

То була Пісколапка, її блідо-помаранчева шубка неприязно наїжачилася. Порохолап сидів біля неї. Зі своєю темною смугастою шубкою він скидався на тінь Пісколапки. Порохолап поважно розпушив хутро на грудях і додав:

— Я здивований, що такі герої взагалі відчувають холод!

Пісколапка замуркотіла від задоволення.

Білошторм суворо глянув на новаків, і вони притихли.

— Ідіть і візьміть собі щось поїсти, тоді все інше, — наказав він Вогнесердові та Сіросмугові.

Старий вояк розвернувся і підійшов до новацького кубла.

— Ви двоє, за мною, — нявкнув він до Пісколапки і Порохолапа. — Час тренуватися.

— Сподіваюся, новаки у нього цілий день ловитимуть синіх білок! — прошипів Сіросмуг до Вогнесерда, коли вони удвох вирушили до закутка галяви, де з учорашньої ночі лежало ще кілька шматків свіжини.

— Але ж не буває синіх білок, — розгублено нявкнув Вогнесерд.

— От власне! — бурштинові очі Сіросмуга спалахнули.

— Але ж не можна їх винуватити. Все ж таки вони почали тренування раніше за нас, — зауважив Вогнесерд. — І якби вони брали участь у вчорашній битві, то, мабуть, також стали б вояками.

— Так, мабуть, — знизав плечима Сіросмуг. — Ого, глянь! — вони саме підійшли до свіжини. — По миші кожному і зяблик на двох!

Друзі узяли собі поїсти і перезирнулися. Раптом Сіросмугові очі заблищали від задоволення.

— Я гадаю, тепер нам слід нести це до вояцької частини табору, — нявкнув він.

— Гадаю, що так, — промуркотів Вогнесерд, йдучи услід за другом до куща кропиви, біля якого Білошторм, Тигрокіготь та інші вояки зазвичай ділили здобич.

— І що зараз? — запитав Сіросмуг, ковтаючи останній шматок. — Не знаю, як ти, а я хоч половину повні можу проспати.

— Я теж, — погодився Вогнесерд.

Двоє друзів підвелися і рушили до вояцького лігва. Вогнесерд просунув голову поміж навислими гілками. Мишошубка і Довгохвіст усе ще спали на протилежному боці кубла.

Він увійшов досередини і знайшов скраєчку подушечку моху. Судячи із запаху, це не було гніздо іншого вояка. Сіросмуг примостився поруч.

Вогнесерд слухав, як рівномірні подихи Сіросмуга поволі перетворюються на приглушене затяжне сопіння. Вогнесерд також почувався виснаженим, але все ж прагнув поговорити із Синьозіркою. З місця, де він лежав, якщо притиснути голову до землі, можна було бачити вхід до табору. Тож вояк і втупився в нього поглядом, чекаючи на повернення провідниці, але його очі поступово заплющилися, і він піддався своєму бажанню заснути.

Вогнесерд чув ревіння, що лунало довкола нього, ніби вітер у кронах високих дерев. Кислотний запах Громошляху мучив його ніздрі, але до нього домішувався ще один, різкіший і значно страшніший. Вогонь! Язики полум’я витанцьовували у чорному небі, викидаючи палючі іскри у беззоряну небесну безодню. На превелике здивування Вогнесерда, навпроти вогню вимальовувалися обриси котів. Чому вони не втекли?

Один із котів повернувся і глянув прямісінько на Вогнесерда. Очі кота зблиснули в темряві, коли він підняв свій довгий хвіст трубою, ніби на знак привітання.

Вогнесерд тремтів, зненацька пригадавши слова, які Плямолистка, колишня медикицька Громового Клану, сказала йому незадовго до своєї передчасної смерті: «Вогонь врятує Клан!» Це мало щось спільне із дивними котами, які, здавалося, не бояться вогню?

— Прокинься, Вогнесерде!

Вогнесерд замотав головою, вирваний зі сну гарчанням Тигрокігтя.

— Ти нявкотів уві сні!

Усе ще сонний, він кивнув:

— Т-так, Тигрокігтю!

Раптом насторожившись, він спробував пригадати, чи повторював уголос слова Плямолистки. У нього вже бували такі яскраві сни, що сам міг відчути їх на смак, і пізніше вони збувалися. Останнє, чого хотів Вогнесерд, — це щоб Тигрокіготь запідозрив за ним сили, якими Зоряний Клан наділяє тільки медикотів.