Эрин Хантер: Вогонь і крига

— Ти мав рацію, Високозорий, — озвався Мертвоніг. — Тут повсюди запахи щурів, а ще, гадаю, я знайшов місце, де ми зможемо зупинитися.

— Покажи, — наказав Високозорий, закликаючи решту Клану помахом свого хвоста.

Коти обережно рушили через пустище вслід за Мертвоногом. Він вів їх у напрямку Громошляху, що все піднімався вверх.

— Тут, — нявкнув Мертвоніг, зупиняючись біля круглої діри десь зо два коти заввишки. Чорний тунель спускався вниз під землю. Туди безперервно збігав маленький струмочок.

— Свіжа вода, — додав Мертвоніг. — Ми можемо її пити.

— А ще цілими днями мати мокрі лапи! — поскаржилася Попеляста.

— Я був усередині, — пояснив їй чорний кіт. — Там є трохи місця побіч струмка. Принаймні це непоганий захисток від Двоногів і потвор.

Високозорий виступив наперед і підвів голову.

— Вітряний Клан уже намандрувався, — оголосив він. — Минула майже повня, відколи Тіньовий Клан вигнав нас із нашого дому. Холоднішає, скоро настане гололист. У нас немає іншого вибору, окрім як залишитися.

Попеляста примружила очі, але змовчала. Вона без слів долучилася до Клану, який вервечкою заходив до темного тунелю.

Вогнесерд тремтів, його полум’яне хутро все ще було легким. Мине кілька повень, перш ніж воно погустішає достатньо, щоб витримувати такий холод. Він уперся передніми лапами у тверду землю. Небо нарешті сіріло, випускаючи на себе світанок. Але, хоч і було холодно, Вогнесерд не міг пригасити гордості, яка палала в ньому. Після багатьох повень у новацтві він нарешті став вояком.

Він все прокручував у голові вчорашню перемогу в таборі Тіньового Клану. Вогнесерд згадав вогонь в очах Зорелома, коли провідник Тіньового Клану задкував у кущі, шиплячи йому погрози, перш ніж втекти у ліси слідом за своїми друзями-зрадниками. Решта котів Тіньового Клану були вдячні за допомогу у звільненні від жорстокого провідника і за мир, обіцяний Громовим Кланом у подальшому. Зорелом не просто вніс сум’яття у свій Клан — він вигнав увесь Вітряний Клан геть з їхніх угідь. Він був темною тінню, що нависала над лісом, ще звідколи Вогнесерд покінчив зі своїм життям кицюні та приєднався до Громового Клану.

Але Вогнесерда непокоїла ще одна тінь: Тигрокіготь, воєвода Громового Клану. Рудий кіт здригнувся на думці про великого вояка, що тероризував його друга, такого ж новака, Круколапа. Зрештою, Вогнесерд зі своїм кращим другом Сіросмугом допомогли маленькому зляканому новаку втекти на землі Двоногів, поза височинами. А всім у Клані Вогнесерд сказав, що Круколапа вбили Тіньові коти.

Якщо те, що Круколап казав про Тигрокігтя, було правдою, то краще б воєвода Громового Клану таки вірив у смерть свого учня. Круколап зізнався, що його вчитель забив Рудохвоста, попереднього воєводу Громового Клану. І цю таємницю Тигрокіготь спробує приховати за будь-яку ціну.

Вогнесерд потрусив головою, аби прочистити її від похмурих думок, і повернувся до Сіросмуга, що сидів позаду нього. Сіросмугове густе хутро наїжачилося на холоді. Вогнесерд здогадувався, що його друг також відчайдушно виглядав перші промені сонця, але не сказав цього вголос. Традиція Клану вимагала мовчання цілу ніч. Таким було їхнє чатування — ніч, коли молодий вояк вартував Клан, роздумуючи про своє нове ім’я і статус. Аж до цієї ночі Вогнесерда знали під його новацьким іменем Вогнелап.

Куцохвіст прокинувся перший. Вогнесерд бачив, як старий кіт ворушився в тінях лігва старійшин. Він глянув на вояцьке лігво на іншому кінці галяви. За гілками, що приховували вхід, кіт розрізняв широкі плечі Тигрокігтя. Вояк спав.

Біля підніжжя Високого Каменя ворухнулися лози, що закривали вхід до лігва Синьозірки, і Вогнесерд побачив, як провідниця їхнього Клану вийшла назовні. Вона спинилась і підвела голову, принюхуючись до повітря. Тоді нечутно вийшла з тіні Високого Каменя, її довга шерсть переливалася сріблом і синню у світлі світанку. «Я мушу попередити її про Тигрокігтя», — думав Вогнесерд. Синьозірка тужила за Рудохвостом разом з усім Кланом, вірила, що його вбив у бою Дубосерд, воєвода Річкового Клану. Але вона мусить знати, що її Клан прихистив холоднокровного вбивцю.

Тигрокіготь вийшов із вояцького лігва і перестрів Синьозірку на краю галявини. Він щось замурмотів до неї, нетерпляче вимахуючи хвостом.

Вогнесерд стримав свій звичний вітальний нявкіт. Небо все яснішало, але поки він не бачив напевне, що сонце піднялося над виднокраєм, тож не наважувався порушити тишу. У його серці пійманою пташкою билося нетерпіння. Треба поговорити із Синьозіркою за першої ж нагоди. Зараз же вояк міг хіба що чемно кивнути двом котам, які пройшли повз нього.