Бекс Хоґан - Острови шторму та смутку. Гадюка

— Адлер був зрадником і злодієм! — виголошую я вражаюче м’яким голосом, але, на щастя, його підхоплює вітер. — Він вбив моїх батьків і виростив мене як власну дитину, а тоді перетворив на свого ворога. Ім’я Гадюки треба заслужити — воно роками викарбовувалося завоюваннями. Адлер загинув від моєї руки, тож я законно переймаю естафету вашого Капітана.

Рен ступає уперед і віддає мені честь:

— Ми урочисто присягаємося служити вірою та правдою!

Я киваю на знак вдячності. Не за горами час, коли ми з Бронном — обоє зранені — зможемо перевірити його відданість.

— Гадюка знову стане символом захисту. Авжеж, нас боятимуться, проте лиш ті, хто посміє вчинити зло ближньому або ж привласнити те, що їм не належить. Ми можемо служити Королю, та в першу чергу ми служимо острів’янам. Адлеровому царству хаосу настав кінець. Нехай відновиться честь і слава Гадюки!

Екіпаж, що боровся зі мною пліч-о-пліч, радіє і віддає мені честь, а я, як тільки можу, віддаю її у відповідь. Від втрати крові в мене паморочиться в голові.

Я підкликаю до себе Рена і понад силу шепочу йому свої накази:

— Схопи тих Змій, що обрали сторону Адлера. Я вирішу, як з ними вчинити, якщо, певна річ, доживу до цього.

Він кладе руку на моє плече.

— Вважай, що наказ виконано! Зараз покличу когось на допомогу.

Я лягаю і слухаю, як Рен віддає накази. Тепер корабель у безпеці. А тоді змикаю повіки. Свою роботу я виконала.

Хтось будить мене. Це Бронн, він обмотує мою рану. На нього боляче дивитися, однак схилившись наді мною, він опановує свій біль.

— Ти ж не помреш у мене на руках?! — каже він, туго перев’язуючи мою талію шматком тканини. — Ти чуєш мене? Якщо мені судилося жити, тобі й поготів.

Мені вдається в’яло усміхнутися:

— Все так і має бути.

— Це був убивчий удар! — продовжує він. — Ґрейс пишалася б тобою, — і перед тим, як піти, він міцно цілує мене у чоло.

Помах вій — і я відпускаю сльози на волю, а вітер грає моїм волоссям, принісши гостро-солоний аромат — запах наближення бурі. Я відчуваю надію. Життя ще не зводить зі мною рахунки, годі й думати про це. Правління Адлера добігло кінця, однак моє лиш розпочинається. Сьогодні — не останній мій день. Я — Гадюка. І в мене попереду безліч звершень.

Під могилу Ґрейс я обрала мальовничу місцину у затінку дерева попелоцвіту недалеко від води. Гадаю, Ґрейс вона припала б до душі.

Ми — заручники Восьмого Острова, допоки полагодимо «Діву». Та щойно зможемо, ми покинемо Західні Острови, щоб об’єднатися з Торіном і почати відновлення тих земель, які спустошив Адлер. Ми відправили океанських грифів і вони прилетіли назад зі звісткою — Торін з Флотилією так і не досягнули Західних вод: шалена буря не дала їм перетнути межу, ніби Захід знав, що вони не мали жодного стосунку до моїх із Адлером справ. Тепер вони повертаються на Східні Острови, де Торін вимагатиме, щоб його батько негайно зрікся трону.

Знайшли декількох вцілілих зі злощасного «Мстителя», серед яких — невгамовна Гарлі. Здається, важкі випробування лиш укріпили її дух. А ще винахідлива Ана. Усі вони зголосилися приєднатися до мого екіпажу — на мою величезну радість. Я щаслива, що вони зі мною, адже ще не можу довіряти тим Зміям, що присяглися мені у вірності після своєї поразки.

Скоро настане час вирушати, і я не певна, що колись іще повернуся на Захід. Я — прямий потомок давнього королівського роду, та коли Адлер забрав мене від батьків, він також забрав і моє майбутнє. Тож тепер я сама сплету його мереживо.

Я вирішила зберегти ім’я, з яким виросла. Хоч саме Адлер дав його мені, все ж з роками воно стало частиною мене. А справжнє ім’я залишиться в моєму серці — поряд із любов’ю до батьків, яких я не пам’ятаю. Ім’я Мейрін — символ життя, яке могло бути, та якого я ніколи не знатиму.

Схоже, Естер врешті віднайшла спокій — розповівши свою історію, а ще усвідомивши, що справедливість таки запанувала. Я досить довго відновлювала сили, та щойно окріпла достатньо для того, щоб зійти з корабля, знайшла стежину до Естер і розповіла їй про смерть Адлера. Вона приготувала мені лікувальну настоянку і запропонувала залишитися в неї, пообіцявши навчити мене всьому, що сама знає. Неймовірна спокуса… Навіть більша, ніж можу зізнатися в цьому самій собі. Та на превелике розчарування Естер, я відмовилася. Я сказала їй (і собі також), що тепер я маю обов’язки. Я не збрехала, хоч ми обидві розуміємо, що це далеко не вся правда. Мене лякає магія, що клубочиться в мені. Ця темінь, яку я більше не посмію вивільнити. Та якщо одного дня я передумаю й вирішу повернутися, Естер запевнила, що у її вікні завжди горітиме для мене вогник. Тож, гадаю, Захід поки не хоче випускати мене зі своїх обіймів.