Бекс Хоґан - Острови шторму та смутку. Гадюка

Блискавичним рухом нахиляюся по кинджал, який він випустив з руки — і налітаю на нього. На кораблі миттю зчиняється хаос: майже половина екіпажу нападає на решту команди. Рен не брехав, коли запевняв, що є охочі перейти на інший бік, і моя промова переконала їх, що я заслуговую на міцний тил. Та однаково я пильную лиш одного чоловіка.

Для нас обох ця битва вкрай особиста, кожен удар — міцний та вбивчий. Випади Адлера такі потужні та швидкі, що я ледь встигаю відбивати їх, кожнісінький помах його шаблі пригощає мене порцією ненависті. Він суне на мене, а тим часом по всій палубі розлітаються бочки, свистять кулі й навіть зриваються дошки. Щоби витримати натиск, я відтворюю все те, чого мене навчили Ґрейс та Бронн, — відхиляюся та викручуюся, майстерно уникаючи його випадів. На очі потрапляє абордажний якір, я хапаю і жбурляю його, щоб знешкодити кинджал, який летить на мене, розтинаючи повітря.

Така несподіванка спантеличує Адлера, я встигаю стати на рівні ноги — і однієї секунди вистачає, щоб хлиснути лезом по Адлеровому підборідді, залишивши глибоку рану.

Він завмирає, вражено витріщившись на мене, ніби ніяк не повірить, що я насмілилася це зробити.

— Боїшся?! — вигукую я, дражнячи його.

— Тебе, Мерріан? Тобі не вдасться мене налякати.

Під моєю стопою — шабля, яку випустив котрийсь із загиблих; ногою підкидаю її і ловлю, стискаючи в лівій руці. Тепер і я озброєна.

— Мене звати Мейрін із дому Грифів. Зірка Морів. І я маю все необхідне, щоб нарешті зупинити тебе.

З цими словами я налітаю на нього, демонструючи всі можливі па у танці з мечем. Я рухаюся зі швидкістю, якою і Ґрейс, і Бронн пишалися б, а леза в моїх руках не залишають Адлеру шансів. Спочатку він вправно відбивається, але враз я влучаю в його пальці, і він випускає шаблю з рук. Наступної миті я б’ю Адлера ногою в грудину, і він розпластується на палубі. Ось він — мій шанс прикінчити його.

Однак я вагаюся. Знову з’являються сумніви, які, здавалося, я давно вже відкинула. Адлер — уособлення зла, та колись я його любила, і якась часточка мене цього не забула. Чи вартує він цього — чи необхідно заради нього перетворюватися на вбивцю?

Та всі ці думки вмить відходять на задній план, бо розлючені океанські хижаки заходяться товкти бік корабля, різко накренивши «Діву» на лівий борт. Мене тягне вниз, проте я притьмом заганяю свій кинджал у палубу і міцно тримаюся, поки «Діва» вирівнюється.

Я шукаю поглядом Адлера, але він кудись зник. Екіпаж намагається визначити, що більше загрожує їхньому життю — сама бійня чи океанські істоти. І поки дехто продовжує битися, більшість нападає на двох хижаків, що оточили «Діву». Я помічаю Бронна — він зчепився із незнайомою мені Змією. Гукаю йому, він обертається на мій голос, одночасно ліквідовуючи свого опонента, і ми кидаємося одне одному назустріч.

Не встигає він добігти до мене, як океанський хижак проносить свою гігантську голову над палубою, розганяючи екіпаж, наче мух, і скидаючи їх прямісінько у воду. Наступної миті хижак різко здіймає голову догори — і руйнує фок-щоглу. Летять дерев’яні уламки, і нам з Бронном доводиться відступити.

— Мерріан! — він гукає крізь хаос. — Треба вшиватися звідси!

— Біжи до штурвалу! Я приєднаюся до тебе!

Бронн ствердно киває і зникає, а я кидаюся до іншого виходу.

Я встигаю ступити кілька кроків — і мій шлях враз перекривається, але вже не уламками. Океанський хижак широко розтулив пащеку і випустив на палубу потужний струмінь отруйної води. Лунає жахливий вереск, я різко відскакую вбік, підстрибую і хапаюся за снасті.

Я видираюся по мотузці — далі й далі, аж до іншого краю корабля, відчайдушно шукаючи поглядом Бронна. Біля штурвалу його нема — і мене охоплює паніка. Я мчуся на шканці й знаходжу його саме там.

Він лежить на палубі, прикриваючи собою Тобі, щоб вберегти від отрути; його рука та бік сильно попечені.

— Бронне! — я кидаюся до нього, але щось стає мені на заваді; не можу зосередитися і враз відчуваю, як із вражаючою легкістю лезо проникає в мій живіт. А тоді помічаю — занадто пізно — Адлера, що перегородив мені шлях.

Здається, ніби моє тіло здувається — з нього виходить усе повітря, і коли я плюхкаюсь на палубу, зустрічаюся поглядом з Бронном — тепер наші обличчя на одному рівні. Я була певна, що готова до смерті, однак всепоглинаючий сум значно болючіший за мою рану.

Я перекочуюся вбік, закриваючи руками глибокий поріз, ніби мені під силу заштовхнути назад кров, і пильно дивлюся на Адлера, що височіє наді мною, заступаючи сонце.