Отож коні побачили і почули розмову розлюченого фермера і шельми поляка.
— Це востаннє, доне Занінскі, я приходжу до вас через вашого бика! Він витоптав мені весь овес! Більше так не можна!
Високий, із блакитними очиськами поляк говорив високим і ніжним фальцетом.
— Ах, бик, поганий! Моя не може! Моя прив’язує, він втіка! Корова винна! Бик іде за корова!
— У мене немає корів, і ви добре це знаєте!
— Ні, ні! Корова Рамірес! Мій бик дуріти!
— А найгірше те, що він зриває всі дроти, і ви також це знаєте!
— Так, так. Дротяна загорожа! Ах, моя не знає!..
— Гаразд! Дивіться, доне Зенінскі, я не хочу чвар із сусідами, але пильнуйте зрештою свого бика, аби він не пролазив попід огорожу ззаду, а від дороги я поставлю нову дротяну загорожу.
— Бик проходить з дороги! Не ззаду!
— Ну, тепер від дороги він не пройде.
— Проходить бик! Ні колючки, нічого! Проходить усе!
— Не пройде.
— Що ви поставите?
— Колючий дріт… Він не пройде.
— Колючий нічого не дасть!
— Гаразд, зробіть усе можливе, аби він не заходив, бо якщо він пролізе, то пораниться.
Фермер пішов геть. Було очевидно, що злорадний поляк, знову тішачись із витівок своєї бестії, співчував, якщо можна так сказати, своєму сусідові, який збирався поставити нову, нездоланну для бика, дротяну загорожу. Він явно потирав руки: «Мені нічого не зможуть закинути цього разу, якщо бик з’їсть увесь овес!».
Коні знову пішли шляхом, що вів геть від їхньої ферми, і за якийсь час дійшли до того місця, де Москіт здійснив свій подвиг. Тварюка весь час непорушно стояла там посеред дороги й уже чверть години з бундючним і бездумним виглядом вдивлялась у далечінь. Позаду нього на осонні, де вже припікало, дрімали корови, ремигаючи.
Та коли бідолашні коні минали їх дорогою, вони розплющили сповнені зневаги очі:
— Це коні. Хочуть пройти через дротяну загорожу, а мають припону.
— Москіт пройшов.
— А коней зупинить усього один дріт.
— Вони слабаки.
Гнідого це, здається, допекло до живого, і він обернувся.
— Ми не слабаки. Це ви нікчеми. Більше він тут не пройде, — додав кінь, киваючи на зірвані Москітом дроти.
— Москіт завжди проходить! А за ним — ми. А ви не проходите.
— Більше він не пройде. Так сказав той чоловік.
— Він з’їв овес того чоловіка. А ми проходимо за ним.
Кінь, який ближче спілкується з людиною, більше прив’язаний до неї, ніж корова. Тому білоголовий і гнідий вірили у дротяну загорожу, яку збирався звести чоловік.
Вони пішли собі далі й незабаром на вільному полі, яке відкрилося перед ними, коні, опустивши голови, стали пастися, забувши про корів.
Було вже пізно, сонце щойно зайшло, коли коні згадали про кукурудзу і рушили додому.
По дорозі вони побачили фермера, який міняв усі стовпи своєї загорожі, і білявого чоловіка верхи, який спинився біля нього і стежив за його роботою.
— Кажу вам, що він пройде, — говорив вершник.
— Двічі не пройде, — відповідав фермер.
— От побачите! Для проклятого полякового бика це просто забавка! Він пройде!
— Двічі не пройде, — уперто повторював фермер.
Коні пішли далі, усе ще чуючи уривки розмови:
— …сміятися!
— …побачимо.
Через дві хвилини білявий чоловік проїхав біля них англійською риссю. Білоголовий і гнідий, трохи здивовані тим невідомим їм алюром, дивилися, як щезає в долині квапливий чоловік.
— Цікаво! — зауважив білоголовий за якийсь час. — Кінь іде риссю, а людина — галопом…
Вони пішли далі. У ту мить, як і того ранку, вони перебували на вершині пагорба. На тлі блідого і холодного неба чітко виділялися чорні силуети сумирної пари з похиленими головами: спереду білоголовий, позаду гнідий. Атмосфера, сліпуча вдень через надмір сонячного світла, у цю сутінкову пору набувала майже жалобної прозорості. Вітер цілком стих, і в надвечірньому спокої, коли стовпчик термометра починав швидко опускатися, з холодної долини піднімалася проймаюча сирість, яка згущалася в тумані, що стелився біля підніжжя похмурих схилів. З уже охололої землі знову піднімався дух опаленої сонцем паші; а коли дорога огинала ліс, повітря, що раптом ставало холоднішим і вологішим, сповнював густий і важкий аромат флердоранжу.
Коні увійшли через ворота своєї ферми, і хлопчик, який стукав по ящику з кукурудзою, почув їхній нетерплячий крок. Старий гнідий удостоївся честі бути визнаним ініціатором цих походеньок: на знак подяки його припнули, аби більше не кортіло.
Та наступного ранку, хоча і доволі пізно через густий туман, коні повторили свою втечу, знову перейшли через зарості дикого тютюну, нечутно ступаючи по застиглих від холоду травах і пройшовши через і досі відчинену лісу.
Читать дальше