Орасио Кирога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Проте пси були задоволені. Смерть, що шукала їхнього господаря, вдовольнилася конем. Вони повеселіли, позбулися тривоги і збиралися йти за пеоном на фільварок, коли почули містера Джонса, який гукав, аби той дав йому шуруп. Шурупа не було, майстерня була зачинена, завідувач спав тощо. Нічого йому не сказавши, містер Джонс схопив свій шолом і пішов сам шукати необхідну деталь. Сонце він витримував, як пеон, і прогулянка була чудовим засобом проти його поганого настрою.

Собаки пішли за ним, але в тіні першого ріжкового дерева спинилися; було занадто жарко. Звідтам, не сідаючи, насуплено й уважно, вони дивились, як віддаляється їхній господар. Зрештою страх самотності пересилив, і вони труськом побігли за ним.

Містер Джонс дістав свій шуруп і став вертатись. Аби скоротити шлях і не робити гак курною дорогою, він пішов до свого фільварку навпростець. Дійшов до річки і зайшов у плавні, наносні плавні Саладіто, які росли, висихали і давали нові паростки, відколи на світі існує очерет, не знаючи вогню. Бадилля витворило склепіння на рівні грудей і густо переплелося. Перейти плавні було завданням і в прохолодний день, а о цій порі ще й дуже важким. Утім містер Джонс їх перетнув, пробираючись через тріскучий і вкритий сухою тванню, що її лишали припливи, очерет і задихаючись від утоми та їдких нітратних випарів.

Нарешті він вийшов і стомлений спинився на краю; однак стояти спокійно під сонцем було неможливо. Він рушив далі. До пекучої спеки, яка вже три дні безупинно зростала, тепер додалася задуха зіпсованої погоди. Небо було білим, і не відчувалось ані найменшого подуву вітру. Повітря бракувало, серце в грудях стискалось, і годі було вдихнути на повні груди.

Містер Джонс зрозумів, що перетнув межу своєї витривалості. Уже якийсь час у його вухах віддавало пульсування сонної артерії. Здавалося, череп розпирає зсередини. Коли він дивився на пасовисько, перед очима в нього все пливло. Він прискорив крок, аби негайно покінчити з цим… І раптом отямився та опинився в іншій місцині: він пройшов півквадри, нічого не усвідомлюючи. Він озирнувся, і голова в нього знову запаморочилася.

Увесь цей час собаки тюпали за ним, висолопивши язики. Іноді, задихаючись, вони спинялись у затінку ковили; сідали, щоб перевести дух, а потім знову наражалися на катування сонця. Нарешті, коли до дому лишилося недалеко, вони потрюхикали швидше.

Саме в цю мить Олд, який біг попереду, побачив за дротяною огорожею фільварку вбраного у біле містера Джонса, який ішов їм назустріч. Раптовий спогад змусив цуцика повернути голову до свого господаря і зіставити їх:

— Смерть! Смерть! — завив він.

Інші також це побачили і, наїжачившись, загавкали. Вони побачили, що містер Джонс перелазить через загорожу, і на мить подумали, що помилилися; підійшовши на сто метрів, він зупинився, подивився на них блакитними очима і рушив уперед.

— Нехай господар не йде так швидко! — вигукнув Принц.

— Він на нього наскочить! — завили всі.

І справді: той, інший, опісля короткого вагання, став наближатися, але не прямо на них, як раніше, а навскіс, і цей шлях, на позір помилковий, мав вивести його прямо на містера Джонса. Пси зрозуміли, що цього разу всьому кінець, бо господар і далі йшов рівним кроком, як автомат, нічого не помічаючи. Той, інший, уже підходив. Підібгавши хвости, собаки з виттям кинулися врозтіч. Минула секунда, і зустріч відбулася. Містер Джонс зупинився, крутнувся довкруж самого себе і повалився долі.

Пеони, побачивши, що він упав, притьмом віднесли його в дім, але жодна вода вже не могла йому зарадити; не приходячи до тями, він помер. З Буенос-Айреса приїхав містер Мур, його брат по матері, побув у фільварку годину і, розпродавши все за чотири дні, одразу ж вернувся на південь. Собак порозбирали індіанці, відтоді ті, худі й укриті коростою, жили надголодь і щоночі ходили цупити нишком качани кукурудзи на чужих фільварках.

Два тижні гнідий марно шукав шлях, яким його товариш утікав з пасовиська. Через густий живопліт чагарнику, в якому намертво переплелися молоді пагони, кінь не міг просунути навіть голову. Очевидно, білоголовий проходив не тут.

Гнідий іще раз сторожко оббіг ферму неспокійним алюром. З глибини лісу білоголовий озивався на схвильоване іржання товариша коротко й уривчасто, і в його ржанні чулася братня обіцянка рясної їжі. Найбільше гнідого дратувало те, що білоголовий двічі або тричі на день з’являвся знову, щоб напитися. Тоді він обіцяв ані на мить не покидати товариша, і справді: кілька годин пара паслася разом. Та раптом білоголовий, волочачи за собою сиром’ятний ремінь, заходив у зарості бакхарісу, і коли гнідий, усвідомивши свою самотність, кидався йому навздогін, то натикався на непрохідну гущавину. А зрадливий білоголовий десь дуже зблизька із повним ротом відповідав на його розпачливе іржання.