Орасио Кирога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Раптом він відчув, що закоцюб аж по груди. Що це з ним? І дихання…

З приймальником деревини містера Дугласа, Лоренцо Кубільєю, він познайомився в Пуерто-Есперанса у Страсну п’ятницю… П’ятницю? Так, або в четвер.

Чоловік повільно розігнув пальці руки.

— У четвер.

І спустив дух.

Цуцик Олд вийшов у двері й рівним і лінивим кроком перетнув подвір’я. Спинився на краю пасовиська, примруживши очі, витягнув тремтливий ніс убік лісу і спокійно всівся. Перед ним була одноманітна рівнина Чако, де поля змінювалися лісами, а ліси полями, і не було інших барв, окрім слонової кістки пасовиськ і чорноти лісу. Ліс, що починався за двісті метрів, заслоняв горизонт із трьох боків фільварку. На заході він розступався, і в цій прогалині простиралося поле, але вдалині його обрамляла невмолима темна лінія.

О цій ранній порі далечінь, сліпуча при полуденному світлі, набувала спокійної чіткості. Ані хмаринки, ні подуву вітру. Під безвітряним сріблястим небом поле дихало тонізуючою прохолодою, що навівала мислячій людині, упевненій, що буде ще один посушливий день, тугу за роботою, яку ліпше винагороджують.

Мілк, батько цуцика, теж перетнув двір і сів поруч із ним з лінивим зітханням блаженства. Обидва лишалися непорушними, бо мух іще не було.

Олд, що хвильку тому дивився на узлісся, зауважив:

— Прохолодний ранок.

Мілк простежив за поглядом цуценяти й уже не відводив звідти очей, розсіяно моргаючи. За якийсь час він проказав:

— На тому дереві сидить двоє соколів.

Вони перевели байдужий погляд на вола, який проходив мимо, і продовжили, як звикло, споглядати на все.

А тим часом на сході почало розкриватися багряне віяло, і обрій уже втратив ранкову ясність. Мілк схрестив передні лапи і відчув легкий біль. Не рухаючись, оглянув свої пальці й урешті вирішив їх обнюхати. Напередодні він витягнув блоху, і згадавши пережите, облизав хворий палець.

— Я не міг ходити, — урешті вигукнув він.

Цуцик не зрозумів про що мова, і Мілк додав:

— Багато бліх.

Цього разу цуценя зрозуміло. І за якийсь час додало вже від себе:

— Багато бліх.

І обидва, переконані в цьому, знову замовкли.

Зійшло сонце; і щойно землю залило світлом, лісові індички сповнили прозору атмосферу сумбурним клекотом свого поганенького оркестру. Собаки, позолочені косими променями сонця, прикрили повіки і блаженно моргали у солодкій знемозі. Потроху до цієї пари приєднались інші приятелі: мовчазний улюбленець Дік, Принц, чия розірвана носухою верхня губа відкривала зуби, та Ісонду з індіанським ім’ям. Четверо фокстер’єрів, розтягнувшись у благодаті, спали.

Як минула година, вони попіднімали голови; з протилежного боку химерного дому на два поверхи — нижній із глини, верхній із дерева, з ґанком і критою галерею, як у шале — вони почули кроки господаря, який спускався сходами. Містер Джонс із рушником на плечі на мить спинися на розі дому й подивився на сонце, яке вже стояло високо. Після самотніх посиденьок із віскі, триваліших, ніж звикло, він мав усе ще мертвий погляд і обвислі уста.

Поки він умивався, собаки підійшли та обнюхали його чоботи, ліниво махаючи хвостами. Як вишколені звірі, пси знають найменшу прикмету захмеління у свого господаря. Вони поволі відійшли і знову розляглися на сонці. Проте невдовзі дедалі дужча спека змусила їх покинути осоння заради тіні ґанку.

День був такий самий, як попередні цього місяця: сухий, ясний, із палючим сонцем, від якого, здавалося, плавилося небо, а вологу землю миттю вкривала білувата кірка.

Містер Джонс сходив на фільварок, аби подивитися, що зробили за попередній день, і вернувся в дім. Увесь ранок він нічого не робив. Потім пообідав і піднявся нагору, аби подрімати.

О другій дня, попри палючу спеку, пеони знову стали до роботи, бо лабузиння на плантації бавовни не переводилося. Пішли за ними й собаки, які від минулої зими дуже полюбили ріллю, коли навчилися змагатись із соколами за білих хробаків, яких піднімав плуг. Кожен пес розлігся під кущем бавовнику, і їхнє сопіння вторило глухим ударам мотики.

А тим часом спека посилювалася. У безмовному і сліпучому від сонця краєвиді через вібрацію повітря годі було щось розгледіти. Перекопана земля виділяла гарячий випар, що його пеони переносили в мовчанні, обмотавши голови по вуха легкими хустинками. Собаки переходили від куща до куща, шукаючи прохолоднішої тіні. Витягалися на весь зріст, але через задишку мусили сідати на задні лапи, аби легше дихалося.