Орасио Кирога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

— Це я, Алісіє! Це я!

Вона глянула на нього відсутнім поглядом, подивилася на килим, знову глянула на чоловіка, наче зіставляла їх вражено, та за якийсь час прийшла до тями, усміхнулася, взяла чоловікову руку в свої і півгодини гладила її, тремтячи.

Однією з її найнастирливіших галюцинацій була людиноподібна істота, яка, впершись пальцями в килим, не зводила з неї очей.

Лікарі вернулися, та марно. На їхніх очах згасало життя, день по дню, година по годині знекровлюючись, а чому — вони зовсім не знали. Під час останнього консиліуму Алісія лежала в ступорі, поки вони мацали їй пульс, передаючи один одному її безживний зап’ясток. Вони довго і мовчки оглядали її, а потім перейшли до їдальні.

— Гм… — збентежено здвигнув плечима лікар. — Це серйозний випадок… навряд чи ми зможемо зарадити…

— Тільки цього мені бракувало! — фиркнув Хордан. І роздратовано затарабанив пальцями по столу.

Алісія згасала в маренні анемії, яке увечері дужчало, але під ранок завжди припинялося. Упродовж дня її хвороба не прогресувала, та щоранку вона була бліда, як віск, і майже непритомна. Здавалося, лише вночі разом із кров’ю з неї витікає життя. Прокидаючись, вона завжди почувалася причавленою до ліжка багатотонним тягарем. Після третього дня це відчуття завалу її вже не покидало. Вона заледве могла поворушити головою. Не хотіла, щоб торкалися її ліжка чи поправляли їй подушку. Її сутінкові страхи насувалися у вигляді монстрів, які підповзали до ліжка і по ковдрі залазили нагору. Потім вона втратила розум. В останні дні без упину марила впівголоса. У спальні й вітальні і далі траурно горіло світло. В агонізуючій тиші дому було чутно лише монотонне марення, що долинало з ліжка, і приглушений відгомін невпинних Хорданових кроків.

Нарешті Алісія померла. Служниця, яка згодом увійшла, аби прибрати постіль, в якій уже нікого не було, якийсь час здивовано розглядала подушку.

— Пане! — тихо покликала вона Хордана. — На подушці є плями, схожі на кров.

Хордан швидко підійшов і собі нахилився. І справді: на пошивці, по обидва боки від заглибини, що її залишила голова Алісії, виднілися темні плямки.

— Це схоже на укуси, — прошепотіла служниця, по тому, як якийсь час їх розглядала.

— Піднеси її до світла, — звелів їй Хордан.

Служниця піднесла, але відразу ж впустила її з рук і глянула на нього, збліднувши і тремтячи. Хордан, не знаючи чому, відчув, як волосся йому стає дибки.

— Що таке? — прошепотів він хрипко.

— Вона дуже важка, — промовила служниця, не перестаючи тремтіти. Хордан підняв подушку; важила вона добряче. Вони винесли її в їдальню, і там, на столі, Хордан одним махом розрізав пошивку і напірник. Верхні пір’їни злетіли вгору, і нажахана служниця на повен голос закричала, схопившись руками за голову. Всередині, серед пір’я, поволі поводячи волохатими лапами, сиділо якесь огидне створіння, щось кругле, живе і липке. Його так роздуло, що заледве можна було роздивитися його пащу. Ніч у ніч, відколи Алісія злягла, воно тихцем прикладало свою пащу — чи радше хобот — до її скронь і смоктало з неї кров.

Укус був майже непомітний. Щоденне збивання подушки попервах, певна річ, перешкоджало його розвитку, та відколи молода жінка не могла рухатися, відсмоктування стало нестримним. За п’ять днів — п’ять ночей — воно висмоктало з Алісії життя.

Ці пташині паразити, крихітні в звиклому середовищі, при певних умовах можуть досягти велетенських розмірів. Схоже, людська кров особливо цьому сприяє, тож не дивно, що їх знаходять в подушках із пір’я.

Чоловік наступив на щось драглисте й одразу ж відчув укус у ногу. Він скочив уперед і, з прокльоном озирнувшись, побачив отруйну змію жараракусу, яка, згорнувшись кільцями, чекала наступної атаки.

Чоловік зиркнув на ногу, де заледве проступили дві краплинки крові, і витягнув із-за пояса мачете. Гадюка побачила загрозу й утиснула голову в сам центр своєї спіралі, але мачете впало обухом, розтрощивши їй хребці.

Чоловік схилився до місця укусу, витер краплинки крові і якусь мить розглядав ногу. Гострий біль, що зароджувався у двох фіолетових цяточках, починав охоплювати всю ступню. Він поспіхом перев’язав хустинкою щиколотку й пішов стежиною до свого ранчо.

Біль у нозі посилювався, чулося, як вона набухає; раптом чоловік відчув два чи три уколи гострого болю, які, мов блискавка, шугнули від рани до середини литки. Він ледве рухав ногою; металева сухість у горлі, а потім спопеляюча спрага, викликали новий прокльон.