Орасио Кирога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Тепер перед ними виблискувало невеличке крейдяне пустище, яке навіть не пробували орати. Там цуценя раптом побачило містера Джонса, який сидів на колоді й пильно на нього дивився. Олд став на рівні ноги, махаючи хвостом. Інші також підвелися, але наїжачившись.

— Це ж господар, — сказав цуцик, здивований їхньою поведінкою.

— Ні, це не він, — відказав Дік.

Четверо псів збилися докупи і глухо загарчали, не зводячи погляду з містера Джонса, який і далі сидів непорушно, дивлячись на них. Недовірливий цуцик ступив уперед, та Принц ошкірився на нього:

— Це не він, це Смерть.

Цуцик зі страху наїжачився і відступив до своїх.

— Господар мертвий? — запитав він стривожено.

Інші пси йому не відповіли, бо заходилися люто гавкати, передчуваючи біду. Та містер Джонс уже розчинявся в пульсуючому повітрі.

Почувши гавкіт, пеони підвели погляди, але нічого не помітили. Повернули голови, щоб глянути, чи не зайшов у фільварок якийсь кінь, і знову позгиналися.

Собаки поволі вернулися в дім. І досі наїжачений цуцик нервово бігав туди-сюди, бо з досвіду товаришів довідався, що коли за кимось має прийти смерть, то дає про себе знати наперед.

— А звідки ви знаєте, що те, що ми бачили, то не був живий господар? — спитав він.

— Бо то був не він, — відповіли йому холодно.

Далі смерть, а з нею загроза зміни господаря, їх чекають незгоди і побої! Решту дня вони провели біля господаря, похмурі й насторожені. Заледве зачувши шум, гарчали, навіть не знаючи, на що.

Нарешті сонце кануло за чорним пальмовим гаєм, і в тиші сріблястої ночі собаки розмістилися довкола дому, на горішньому поверсі якого містер Джонс розпочинав свої посиденьки з віскі. Опівночі вони почули кроки, потім на дощану підлогу впали чоботи, і світло згасло. Відтак собаки ще сильніше відчули близьку зміну господаря і стали плакати біля підніжжя заснулого дому. Плакали хором, зливаючи свої судомні і глухі ридання в одне скорботне завивання, яке тягнув мисливським голосом Принц, тоді як інші починали заново ридати. Цуценя могло лише гавкати. Ніч минала, і четверо дорослих псів, яких добре годував і гладив господар, якого вони мали втратити, з’юрмившись у місячному світлі і, витягнувши спухлі від плачу морди, продовжували оплакувати своє домашнє лихо.

Наступного ранку містер Джонс сам пішов за мулами і, запрягши їх у борону, пропрацював до дев’ятої. Проте він був незадоволений. Бо землю ніколи не боронували так, як треба, леміші були тупими, і коли мули йшли швидко, борона підскакувала. Він наточив її різці, але один шуруп, який при купівлі борони вже був бракований, зламався, коли його вкручували. Він відправив пеона в найближчу майстерню, наказавши йому пильнувати коня, добру, але трохи незграбну тварину. Підвів голову до розжареного полуденного сонця і звелів у жодному разі не пускати його чвалом. Одразу ж пообідав і піднявся нагору. Собаки, що того ранку ні на мить не відходили від господаря, залишилися на ґанку.

Полуденна спека давила, виснажуючи світлом і безголоссям. Усе довкола було немов у тумані через сонячний пал. Вицвіла земля подвір’я довкруж дому під сонцем відсвічувала свинцем і, здавалося, що вона корчиться в тремтливому кипінні, від якого у фокстер’єрів злипалися мигаючі очі.

— Вона більше не з’являлася, — сказав Мілк.

Почувши це, Олд нашорошив вуха. Спонукуваний спогадом, цуцик скочив на рівні ноги й загавкав невідомо на що. За якусь мить він замовк і разом зі своїми товаришами розпочав полювання на мух, аби від них оборонитися.

— Вона більше не приходила, — додав Ісонду.

— Під кущем дроку сиділа ящірка, — згадав уперше Принц.

Роззявивши дзьоба й розставивши крила, розпеченим подвір’ям важкою від спеки риссю пробігла курка. Принц ліниво провів її поглядом і раптом підхопився.

— Знову йде! — закричав він.

З півночі до подвір’я підступав кінь, на якому поїхав пеон. Вигнувши дугою спини, пси люто гавкали на Смерть, що наближалася. Кінь ішов з опущеною головою, здавалося, він не знав, куди йому іти. Проминувши дім, він ступив кілька кроків у напрямку колодязя і поступово розчинився в сліпучому світлі.

Містер Джонс зійшов униз, йому не спалося. Він збирався й далі ремонтувати борону, аж раптом побачив, що приїхав пеон на коні. Попри його наказ той мусив пускати коня чвалом, аби вернутися о цій порі. Заледве виконавши завдання і звільнившись, бідний кінь, серце якого шалено калатало, задрижав, звісивши голову, і впав на бік. Містер Джонс відправив пеона, і досі в капелюсі та з нагайкою, на фільварок, аби не прогнати його, і далі слухаючи його єзуїтські виправдання.