Орасио Кирога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

— Октавіо, дозвольте мені… Я більше не можу! Лідіє, заслони мене.

Донька спокійно затулила матір, і Небель почув шурхіт одягу, який поквапно задирали, аби зробити укол в стегно. Очі засяяли, і повнота життя, наче маска, укрила те агонізуюче обличчя.

— Тепер усе гаразд… Яке щастя! Я почуваюся добре!

— Вам треба було б це покинути, — строго сказав Небель, скоса дивлячись на неї. — Коли ми приїдемо, вам стане гірше.

— О, ні. Радше я помру прямо тут.

Небель увесь день ходив роздратований, він вирішив, як зможе, вбачати в Лідії та її матері лишень двох нещасних хворих. Та надвечір, подібно до диких звірів, які о цій порі починають гострити кігті, чоловічий гін став потроху послаблювати його рішучість.

Повечеряли вони рано, бо мати, що почувалася знесиленою, хотіла негайно лягти спати. Не могло бути й мови, аби вона тільки випила молока.

— Фе! Яка гидота! Воно мені в горло не піде. Ви хочете, аби я пожертвувала останніми роками свого життя, і то зараз, коли я можу померти щасливою?

Лідія не змигнула й оком. Вона перемовилася з Небелем кількома словами, і лиш тоді, коли вони допивали каву, їхні погляди зустрілися; та Лідія відразу ж опустила очі. Через чотири години Небель нечутно відчинив двері в кімнату Лідії.

— Хто там? — одразу прозвучав стривожений голос.

— Це я, — ледь чутно прошепотів Небель.

Після його слів почувся шелест одягу, наче хтось різко сів на постелі, і знову запала тиша. Та коли його рука в темряві торкнулася зимного плеча, по тілу пробіг сильний дрож.

Потім, коли він лежав без руху обік тієї жінки, яка вже пізнала любов до його приходу, з найпотаємніших глибин душі Небеля піднялася праведна гордість за свою юність, коли він жодного разу не торкнувся, навіть не зірвав поцілунку з уст того юного створіння, яке дивилося на нього з осяйною невинністю. Він думав над словами Достоєвського, яких до тієї миті не розумів: «…нічого немає вищого і сильнішого, і здоровішого, й кориснішого для життя, ніж якийсь гарний спогад». Небель беріг її, цю незаплямовану згадку, незайману чистоту своїх вісімнадцяти років, яка тепер лежала там, утоптана в багно на ліжкові служниці. Відтак він відчув на своїй шиї дві важкі, безмовні сльози. Вона також згадувала… І сльози Лідії текли одна за одною, поливаючи, наче могилу, безславний кінець її єдиної мрії про щастя.

Десять днів вони жили разом, хоча Небель майже весь день проводив поза домом. За мовчазної згоди вони з Лідією рідко коли лишалися наодинці, й хоча вночі знову зустрічалися, навіть тоді тривалий час проводили в мовчанні.

Лідія і сама мала багато роботи, доглядаючи вкінець знесилену матір. Позаяк відродити вже зогниле можливості не було, навіть під загрозою того, до чого це могло призвести, Небель мав намір відібрати морфій. Однак відмовився від нього, коли якось уранці, несподівано ввійшовши до їдальні, застав зненацька Лідію, яка квапливо опускала спідницю. У руці вона тримала шприц і не зводила з Небеля переляканого погляду.

— Давно ти це вживаєш? — урешті запитав він.

— Так, — прошепотіла Лідія, конвульсивно ламаючи голку.

Небель знову глянув на неї і здвигнув плечима.

Та позаяк мати повторювала свої ін’єкції з жахливою частотою, аби заглушити біль у нирках, які морфій рано чи пізно мав добити, Небель зважився спробувати порятувати нещасну, віднявши в неї наркотик.

— Октавіо! Мене це вб’є! — хрипко ремствувала вона. — Октавіо, синку! Я не проживу і дня!

— Ви не проживете і двох годин, якщо я вам це лишу! — відказав Небель.

— Нехай, Октавіо! Дай мені морфію!

Та марно її руки тяглися до Небеля, він вийшов разом із Лідією.

— Ти знаєш, яким серйозним є стан твоєї матері?

— Так, лікарі мені казали…

Він пильно на неї подивився.

— З нею все значно гірше, ніж ти гадаєш.

Лідія пополотніла і, дивлячись кудись убік, подавила ридання, закусивши губу.

— Тут немає лікаря? — прошепотіла вона.

— Немає ані тут, ані на десять ліг [2] 1 ліга — 5572 м. в окрузі, але ми пошукаємо.

Того вечора, коли вони були в їдальні самі, прийшла пошта, і Небель розпечатав якогось листа.

— Якісь новини? — занепокоєно спитала Лідія, підводячи на нього очі.

— Так, — відказав Небель, продовжуючи читати.

— Від лікаря? — спитала вона перегодом іще стурбованіше.

— Ні, від моєї дружини, — різко відказав він, не піднімаючи очей.

О десятій вечора Лідія прибігла в кімнату Небеля.

— Октавіо, мама помирає!..

Вони кинулись у кімнату хворої. Обличчя тої вже вкрила мертвотна блідість. Губи непомірно роздулись і посиніли, і через них проривалась якась гортанна і нерозбірлива подоба слова: