Орасио Кирога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

— Мабуть, це мед!.. Він отруйний! Я отруївся!

Під час другої спроби підвестися волосся йому стало дибки від жаху: він не міг навіть поворухнутися. Тепер відчуття свинцевої важкості і свербежу доходило до пояса. На якийсь час страх померти тут, у жалюгідній самотності, далеко від матері і друзів, цілком позбавив його здатності боронитися.

— Я тут зараз помру. Ще трохи і я вмру!.. Я вже не можу поворухнути рукою!

Охоплений панікою, він, утім, відзначив, що його не лихоманить, не дере в горлі, а серце і легені працюють в нормальному ритмі. Його тривожні думки змінили спрямування.

— Мене паралізувало, це параліч! Мене не знайдуть!..

Проте його опанувала нездоланна сонливість, і водночас одур дедалі дужчав. Йому здалося, що хистка земля почорніла і стала паморочливо гойдатися. Знову спливли в пам’яті карателі, і в голові, як крайня тривога, засіла думка про те, що оте чорне, що затопило землю…

Він мав іще сили вирватися з цього останнього кошмару, і раптом видав із себе крик, справжній зойк, в якому голос чоловіка за тональністю нагадував нажахану дитину: по його ногах швидко пнулася догори ціла лава чорних мурашок. Довкола нього вся земля почорніла від пожерливих карателів, і бухгалтер відчув, як під підштаниками піднімається потік м’ясоїдних мурах.

Через два дні хресний нарешті знайшов повністю об’їдений скелет, на якому не лишилось ані крихти плоті, вкритий одягом Бенінкаси. Карателі, які досі лазили там, і воскові кульки прояснили достатньо.

Не часто буває, що дикий мед має ці наркотичні чи паралітичні властивості, але його знаходять. У тропіках багато квітів із такими самими особливостями, і вже сам смак меду здебільшого сповіщає про його якість, а саме присмак евкаліпта, що його, як йому здалося, відчув Бенінкаса.

Цілими днями четверо недоумкуватих синів подружжя Мадзіні-Феррас сиділи на лавці у дворі. З висолопленими язиками й тупими очима поводили вони головами, роззявивши рота.

Земляний двір із заходу був обгороджений цегляною стіною. Лавка стояла паралельно до неї за п’ять метрів, і вони сиділи на ній нерухомо, втупивши очі в цеглини. Щойно сонце, заходячи, ховалося за стіною, ідіоти тішилися. Спочатку їхню увагу привертало сліпуче світло, потроху їхні очі оживали; й нарешті вони починали голосно сміятись, однаково налиті ненаситною радістю, й дивилися на сонце з тваринною втіхою, наче то була їжа.

Іноді, вишикувавшись на лавці, вони цілими годинами гуділи, вдаючи електричний трамвай. Гучні звуки також виводили їх з інертного стану, і тоді вони бігали по дворі, кусаючи себе за язики і ревучи. Та майже завжди перебували в байдужій і понурій дрімоті ідіотизму й увесь день сиділи на лавці, звісивши нерухомо ноги, і пускали липку слину на штани.

Найстаршому було дванадцять, а найменшому вісім. У всьому їхньому брудному й жалюгідному вигляді відчувалася відсутність бодай крихти материнської турботи.

Утім ці четверо ідіотів були колись потіхою для батьків. Через три місяці по шлюбі Мадзіні і Берта спрямували свою близьку любов чоловіка і жінки — і жінки та чоловіка — на значно життєвішу будучність: на сина. Хіба існує більше щастя для двох закоханих, ніж це правдиве освячення їхньої любові, уже вільне від низького егоїзму взаємного кохання без жодної мети і — що є найгіршим для самого кохання — без можливих сподівань на оновлення?

Саме так це сприймали Мадзіні і Берта, тож коли через чотирнадцять місяців по шлюбі в них народився син, гадали, що їхнє щастя збулося. Дитя росло гарне й осяйне, доки йому сповнилося півтора року. Та якось уночі на двадцятому місяці життя хлопчик став кривитися в жахливих корчах і наступного ранку вже не впізнавав батьків. Лікар оглянув його з тією професіональною увагою, що явно шукає причини недуги в хворобах батьків.

За кілька днів у паралізовані кінцівки повернувся рух; та розум, душа, хоча б інстинкт пропали цілком; він зробився цілковитим ідіотом: слинявим, обвислим, назавжди мертвим на колінах матері.

— Сину, дорогий синочку! — ридала вона над отою жахливою руїною свого первістка.

Скорботний батько провів лікаря надвір.

— Вам я можу сказати: гадаю, це безнадійний випадок. Він може поправитися, навчитися всього того, що дозволить йому його ідіотизм, але не більше.

— Так!.. Так! — кивав Мадзіні. — Та скажіть мені: ви думаєте, що це спадкове? Що…

— Щодо спадковості по батьковій лінії, я вже сказав вам, що думаю, коли оглядав вашого сина. А щодо матері, то там одна легеня важко дихає. Більше нічого не бачу, та є там якісь хрипи. Її треба ретельно обстежити.