Орасио Кирога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

— Пустіть! Відпустіть мене! — закричала вона, дриґаючи ногами. Та її вже тягли.

— Мамо! Ой, мамо! Мамо, тату! — заплакала вона настійно. Спробувала навіть ухопитися за край, але відчула, що її смикнули, і впала. — Мамо! Ой, ма… — більше не могла кричати.

Один з них здавив їй шию, відгорнувши, мов пір’я, кучері, а інші потягли за ногу до кухні, де того ранку пустили кров курці, яку міцно тримали, хвиля за хвилею відбираючи в неї життя.

Мадзіні в домі навпроти здалося, що він чує голос доньки.

— Здається, вона тебе кличе, — сказав він Берті.

Вони прислухалися, занепокоєні, та більше нічого не почули. Та все ж за мить попрощалися, і поки Берта знімала капелюшка, Мадзіні пройшов у двір.

— Берточко!

Ніхто не відповів.

— Берточко! — покликав він голосніше, уже неспокійний.

Для його завжди зляканого серця, тиша була такою мертвою, що від жахливого передчуття поза спиною пішов мороз.

— Донечко, доню! — уже у відчаї побіг він у глибину дому.

Та проминаючи кухню, побачив на підлозі калюжу крові. Не тямлячись штовхнув причинені двері і, нажаханий, закричав.

Берта, яка вже й собі побігла, почувши тривожний поклик чоловіка, почула його крик і закричала сама. Та коли вона кинулася до кухні, блідий як смерть Мадзіні заступив їй шлях, не пускаючи:

— Не заходь! Не заходь!

Берта угледіла тільки залиту кров’ю підлогу. Змогла лише схопитися руками за голову і з хриплим зітханням зсунутися додолу.

Кассим був хворобливим чоловіком, за професією ювеліром, хоча й не мав власної крамниці. Він працював на великі фірми і спеціалізувався на оправлянні коштовного каміння. Мало хто вмів робити такі витончені оправи. Якби він був рішучішим і мав комерційну жилку, то вже розбагатів би, але у тридцять п’ять років він і досі сидів під вікном у своїй кімнаті, що правила йому за майстерню.

У миршавого Кассима з блідим обличчям, на якому пробивалася рідка чорна борідка, була гарна і дуже пристрасна жінка. Дівчина з вулиці, завдяки своїй красі вона сподівалася ліпшого заміжжя. Чекала до двадцяти років, провокуючи чоловіків і сусідок своїм тілом. Урешті злякалась і зопалу згодилася на Кассима.

Утім мріям про розкіш місця більше не було. Її чоловік, майстер, навіть митець, мав зовсім не ту натуру, аби нажити багатство. Тому, поки ювелір сидів зігнутий над своїми лещатами, вона, обпершись на лікті, не зводила з чоловіка важкого погляду, аби потім зненацька схопитися і стежити через вікно за маєтним перехожим, який міг би бути її чоловіком.

Однак усе, що заробляв Кассим, було для неї. У неділю він також працював, аби мати змогу дати їй щось більше. Коли Марія хотіла якусь коштовність — і як пристрасно вона її бажала! — він працював і вночі. Потім був кашель і колька в боці, зате Марія мала свої дрібні діаманти.

Потроху, щодня маючи справу із самоцвітами, вона полюбила роботу майстра і жагуче дивилась, як він виготовляє витончені оправи. Та коли коштовність була готова і мала відійти, бо була не для неї, жінка впадала в глибоке розчарування своїм шлюбом. Приміряла клейнод, спинившись перед дзеркалом. Потім лишила його там і йшла до себе в кімнату. Кассим, зачувши ридання, підводився і заставав її в ліжку; слухати його вона не хотіла.

— Але ж я роблю для тебе все, що можу, — врешті казав він сумно.

При цих словах ридання гучнішали, і ювелір знову вертався до свого верстака.

Усе це повторювалося знову і знову, і Кассим уже не підводився, щоб розрадити її. Втішати її! У чому? Та поза тим Кассим розтягував свої нічні чування, аби заробити більшу надбавку.

Він був невпевненим, нерішучим і мовчазним чоловіком. Через цей його безмовний спокій жінка тепер дивилася на нього щораз важчим поглядом.

— І ти називаєш себе чоловіком! — бурчала вона.

Пальці Кассима, схиленого над верстаком, безупинно рухалися.

— Ти нещаслива зі мною, Маріє, — одразу ж казав він.

— Щаслива! І ти смієш це говорити! Хто може бути з тобою щасливий? Навіть найпослідуща жінка! Невдаха! — казала вона з нервовим сміхом і йшла геть.

Тієї ночі Кассим працював до третьої ранку, і його жінка потім дістала нові дрібні діаманти, які якусь мить розглядала, підтиснувши губи.

— Так. Невражаюча діадема. Коли ти її зробив?

— Почав у вівторок, — він дивився на неї з млявою ніжністю, — і поки ти спала, ночами…

— Ти міг лягати спати! Вони величезні, ці діаманти!

Бо її пристрастю були великі самоцвіти, які оправляв Кассим. Вона стежила за його роботою із божевільним жаданням її завершення, і щойно клейнод був готовий, бігла з ним до дзеркала. А потім кидалася в сльози.