Орасио Кирога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

— Будь-який чоловік, найпослідущий, пішов би на жертви, аби потішити дружину! А ти, а ти… У мене немає навіть нещасної сукні, аби на себе вбрати!

Жінка, коли переступає певну межу поваги до чоловіка, може говорити йому немислимі речі. Жінка Кассима здолала цю межу з такою самою пристрастю, яку відчувала до діамантів.

Якось увечері, ховаючи коштовності, Кассим помітив, що бракує шпильки з двома солітерами вартістю п’ять тисяч песо. Він знову обшукав свої шухляди.

— Ти не бачила шпильки, Маріє? Я лишив її тут.

— Так, я її бачила.

— То де ж вона? — здивовано обернувся він.

— Тут!

З палаючими очима і зневажливо скривленими губами жінка звелася: шпилька була на ній.

— Тобі дуже личить, — одразу ж сказав Кассим. — Сховаймо її.

Марія засміялася.

— О ні! Вона моя.

— Це жарт?

— Так, це жарт. Жарт! Як тобі боляче думати, що вона могла би бути моєю… Завтра я тобі її віддам. А нині піду з нею до театру.

Кассим перемінився в лиці.

— Ти робиш зле… Тебе можуть побачити. І втратять до мене будь-яку довіру.

— Ох! — обірвала вона його з шаленим роздратуванням і люто грюкнула дверима.

Повернувшись із театру, вона поклала коштовність на нічний столик. Кассим підвівся з ліжка й пішов сховати її в свою майстерню під замок. Коли він вернувся, дружина сиділа на ліжку.

— Отже, ти боїшся, що я її в тебе вкраду! Що я злодійка!

— Не дивися так… Ти просто була нерозважливою.

— Ах! А тобі довіряють! Тобі! А коли твоя жінка просить тебе вділити їй трохи радості і хоче..! Ти мене називаєш злодійкою! Негідник!

Урешті вона заснула. Утім Кассим не спав.

Невдовзі Кассимові доручили оправити солітер, найчудовіший діамант, який проходив через його руки.

— Глянь, Маріє, який камінь. Я такого ще не бачив.

Жінка нічого не сказала, але Кассим чув, як вона глибоко дихала, дивлячись на солітер.

— Чистої води… — продовжив він. — Коштує, мабуть, дев’ять або десять тисяч песо.

— Каблучка! — пробурмотіла нарешті Марія.

— Ні, це для чоловіка. Шпилька для краватки.

У такт роботи над солітером на струджену спину Кассима лилася пекуча злість і фрустроване кокетство дружини. По десять разів на день вона переривала роботу чоловіка, аби підійти з діамантом до дзеркала. Потім приміряла його з різними сукнями.

— Може, ти робитимеш це потім… — наважився одного дня Кассим. — Це термінова робота.

Марно чекав він на відповідь, дружина відчинила балкон.

— Маріє, тебе можуть побачити!

— На, тримай свій камінь!

Солітер, різко зірваний із шиї, покотився по підлозі. Поблідлий Кассим підняв і оглянув його і, не встаючи з підлоги, підвів погляд на Марію.

— Ну, і чого ти так на мене дивишся? З твоїм каменем щось сталося?

— Ні, — відповів Кассим. І відразу ж повернувся до роботи, хоча руки в нього тремтіли так, що було його жаль.

Зрештою йому довелося встати з-за роботи: у спальні з дружиною стався нервовий припадок. Її волосся розпатлалося, а очі вилазили з орбіт.

— Дай мені діамант! — волала вона. — Дай мені його! Ми втечемо! Заради мене! Дай мені його!

— Маріє… — затнувся Кассим, намагаючись вивільнитися.

— Ах! — закричала ошаліла жінка. — Це ти злодій, жмикруте! Ти вкрав у мене життя, злодію! Ти думав, я з тобою не поквитаюся, рогоносцю? Ага! Подивися на мене. Тобі це ніколи не спадало на думку? Ах!

Вона піднесла руки до здавленого горла. Та коли Кассим виходив, вона скочила з ліжка і впала долілиць, спромігшись вхопити його за черевик.

— Та це не має значення! Діамант, дай мені його! Мені потрібен тільки він! Він мій, ти, скнаро!

Блідий, як смерть, Кассим допоміг їй підвестися.

— Ти хвора, Маріє. Поговоримо згодом. Лягай.

— Мій діамант!

— Гаразд, подивимося, чи можливо… Лягай.

— Дай мені його!

З нею знову стався нервовий припадок.

Кассим повернувся до роботи над своїм солітером. Позаяк його руки працювали з математичною точністю, до її завершення лишалося кілька годин.

Марія встала, щоб поїсти, і Кассим, як завжди, був до неї уважний. Під кінець вечері жінка подивилася йому в очі.

— Це брехня, Кассиме, — сказала вона.

— О! — усміхнувся Кассим. — Це пусте.

— Присягаюся тобі, це брехня, — наполягала вона.

Кассим знову усміхнувся, з незграбною ніжністю торкнувся її руки й підвівся, аби продовжити роботу.

— Дурненька! Кажу ж тобі: я вже нічого не пам’ятаю.

Жінка, обхопивши голову руками, провела його поглядом.

— Це все, що він може сказати… — пробурчала вона. І відчуваючи глибоку відразу до того нікчеми, розмазні і слабака, який був її чоловіком, пішла до себе в кімнату.