Орасио Кирога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Через дванадцять днів Небель мусив повертатися на цукровий завод і перед тим хотів виконати свою обіцянку. Він пішов туди, в убоге помешкання на околиці. Його прийняла пані Аррісабалага, поки Лідія трохи прибиралася.

— Одинадцять років! — знову зауважила мати. — Як біжить час! Ви вже могли мати з Лідією купу дітей!

— Саме так, — усміхнувся Небель, оглядаючись довкола.

— Ох! Справи наші кепські! Особливо якщо порівняти з обстановкою вашого дому… Постійно чую про ваші плантації цукрової тростини. Це ваше єдине підприємство?

— Так… І ще в Ентре-Ріос…

— Щасливець! Якби можна було… Мені завжди хотілося провести кілька місяців в селі, та це завжди була лише мрія!

Вона замовкла, кинувши швидкий погляд на Небеля. А в того завмирало серце: він заново переживав те, що хоронилося в його душі одинадцять років.

— Усе це через брак зв’язків… Так важко мати друга в таких обставинах!

Серце Небеля стискалося дедалі дужче, увійшла Лідія.

Вона також дуже змінилася, бо чар невинності й чистоти чотирнадцятирічної дівчини вже не віднайдеш у двадцятишестирічній жінці. Однак, як і раніше, була вродливою. Його чоловічий нюх відчув в її ніжній шиї, погідному спокої її погляду, в усьому тому непоясненному, що сповіщає чоловікові про вже пережите кохання, яке він завжди мусив приховувати, згадку про ту Лідію, яку знав.

Вони розмовляли про банальні речі зі стриманістю зрілих людей. Коли вона на хвильку вийшла, мати знову повернулася до попередньої розмови:

— Так, вона трохи квола… І коли я думаю, що в селі вона відразу би поправилася… Послухайте, Октавіо, дозвольте мені говорити з вами начистоту. Ви ж знаєте, що я вас любила як сина… Чи могли б ми провести сезон у вашому маєтку? Лідії це пішло би на користь!

— Я одружений, — відказав Небель.

На обличчі сеньйори з’явилася гримаса досади, якусь мить її розчарування було щирим; але вона зараз же комічно склала хрест-навхрест руки.

— Ви? Одружений? От біда! Даруйте… Сама не знаю, що кажу… А ваша дружина мешкає з вами на цукровій плантації?

— Зазвичай так… Зараз вона в Європі.

— От біда! Тобто… Октавіо, — додала вона зі сльозами на очах, — вам я можу розповісти. Ви були мені майже як син… Ми майже жебраки! Чому ви не хочете, щоб я поїхала з Лідією? Зізнаюся вам як мати, — додала вона з єлейною усмішкою, понизивши голос. — Ви добре знаєте, яке в Лідії серце, правда ж? — Вона сподівалася відповіді, але Небель мовчав. — Так, ви її знаєте! Невже ви думаєте, що Лідія здатна забути, коли кохала? — Тепер вона підкріпила свій натяк підморгуванням.

І тут Небель оцінив безодню, в яку міг впасти раніше. Вона була такою ж матір’ю, як завжди, але тепер через свою душу, морфій і нужду цілком опустилася… A Лідія… Побачивши її знову, він відчув спалах жаги до цієї жінки із повним і вже обвислим підгорлям. Перед лицем такої комерційної оборудки, яку йому пропонували, він кинувся в обійми тієї дивної любовної пригоди, яку наготувала йому доля.

— Знаєш, Лідіє? — радісно защебетала мати, коли донька вернулася. — Октавіо запрошує нас провести сезон в його маєтку. Що ти на це скажеш?

Лідія на мить звела брови, та знову відзискала спокій.

— Чудово, мамо…

— Ах, ти знаєш, що він каже? Він одружений. А ще такий молодий! Ми йому майже рідня…

Тоді Лідія перевела погляд на Небеля і якийсь час дивилася на нього з печальною строгістю.

— Давно? — прошепотіла вона.

— Чотири роки, — відказав він тихо. Попри все йому забракло духу глянути на неї.

Зима

Через крайню обачність Небеля, якого на цій лінії добре знали, їхали вони нарізно. Та вийшовши зі станції, усі разом сіли в прислану з дому коляску. Коли він залишався сам на цукровій плантації, то прислуговувала йому тільки стара індіанка — не так через його поздержливість, як через те, що дружина забирала із собою всю челядь. Тож вірній тубілці він представив своїх супутниць як стару тітку і її доньку, які приїхали поправити підірване здоров’я.

До того ж це було цілком правдоподібно, бо старша пані нестримно подавалася. Приїхала цілком розбита, заледве тримаючись на ногах, і її вимучений вид криком кричав про те, що цей живий труп потребує уколу морфію, від якого вона на прохання Небеля утримувалася протягом чотирьох годин.

Небель, який по смерті батька перервав навчання, знав достатньо для того, аби передбачити швидку катастрофу; нирки під час нападу могли відмовити, і морфій тільки прискорював таку розв’язку. Вже у повозі, не годна більше терпіти, дама дивилася на Небеля з мукою в очах.